Мустафа НАЙЕМ: «80% українських журналістів не мають спеціальної освіти»

Фото: Pravda.com.ua

Мустафа Найем із тих журналістів, які вміють робити собі імідж. Його зовнішність легко запам’ятовується. Він вміє невимушено, але при цьому без панібратства (такого ці люди не люблять) триматися в оточенні великих політиків і бізнесменів. Його кар’єра стрімко йде вгору. У 2005-му, коли йому було лише 24 роки, Мустафу запросили працювати кореспондентом у ділову газету «Комерсант-Україна». Сьогодні він — редактор і спеціальний кореспондент одного з найбільш рейтингових політичних ток-шоу — програми «Свобода» Савіка Шустера.

  – Як змінилась журналістика після 2004 року?

  – Мушу визнати, після 2004 року її стало більше. Але, на жаль, це тільки кількісний вияв, усі ці зміни не стосуються якості. Так, журналістика в Україні після подій Помаранчевої революції стала об’єктивніша, більш врівноважена, але не якісніша, якщо оцінювати її за іншими стандартами журналістики. Щодо свободи слова, то засоби масової інформації стали більш вільними від політичних сил, але натомість більше залежними від грошей.

  – Наскільки фаховою є журналістська освіта в Україні?

  – В мене немає освіти журналіста. Я переконаний, що для того, аби працювати у сфері засобів масової інформації, не обов’язково мати журналістську освіту. В Україні немає своєї школи журналістики, яка б формувала свої традиції і передавала їх із покоління в покоління. Навчання молодих спеціалістів носить характер такого спонтанного явища, а сама освіта зводиться до п’ятирічних курсів читання якихось книжок. Якщо подивитись на українську журналістику загалом, понад 80% людей, що працюють у цій сфері, не мають освіти за цією спеціальністю. А ті навики та знання, які дають навчальні заклади, або не використовуються, або ж взагалі не потрібні.

  – Яка галузь журналістики, на Вашу думку, найактивніше розвивається в Україні?

  – Звісно, що це політична журналістика, адже саме на неї найбільший попит в Україні. Але знову ж таки це оцінка з кількісної точки зору. Політичної журналістики багато, але якісного продукту, на жаль, обмаль. Водночас, розвивається і журналістика в сфері культури. Люди стали більше цікавитись, більше дивитись, слухати саме культурно-просвітницькі передачі. З’явилась конкуренція, що позитивно впливає на динаміку розвитку цієї галузі. Крім того, не можна оминути і модну журналістику, я маю на увазі fashion, яка теж стрімко набирає обертів.

  – Чи не передбачаєте Ви, що через надмірність політики в інформаційному просторі невдовзі українська аудиторія втратить інтерес до політики загалом, а відтак і до цієї галузі журналістики?

  – Навряд чи таке відбудеться у найближчі 10-15 років. З іншого боку, я усвідомлюю, що так не повинно бути, політики у ефірі, в пресі, в інтернеті занадто багато. Однак, я вважаю, що політичної інформації у ЗМІ і надалі буде на порядок більше, ніж усієї іншої. Це тенденція, яку дуже важко змінити. Можливо, під час проведення Євро 2012 в Україні буде альтернатива політиці в медіапросторі. Політичні шоу, політична журналістика дещо дестабілізують психіку людей, ситуацію в країні. Але в свідомості людей повинні відбутись зміни і виробитись чітке розуміння того, що політична дискусія повинна бути публічною і перманентною. А для цього потрібно, щоб люди цього так наїлись, вибачте за таке грубе слово, тільки тоді усі політичні ток-шоу, уся політична журналістика загалом стане якіснішою і об’єктивнішою. Крім того, в українському суспільстві з’явиться традиція та культура публічної політичної дискусії, яка повинна стати ефективним, продуктивним, дієвим способом вирішення суспільно важливих проблем. Поки зарано говорити про тенденцію щодо зменшення політики у ЗМІ.

  – А якщо порівнювати українську і російську політичну журналістику, яка з них ефективніша, якісніша?

  – На жаль, як би я цього не хотів, але треба визнати, що російська політична журналістика набагато якісніша, більш фахова, цікавіша і, я б сказав, більш інтелiгентна. Але з іншого боку, в Росії є проблеми із свободою слова, врівноваженістю матеріалів, я маю на увазі висвітлення альтернативних точок зору на одну і цю ж проблему. Водночас, в російській журналістиці є школа, є традиції. На фоні російської журналістики українська виглядає дуже блідою і легкою. Проте наша журналістика є значно контраверсійнішою і широкою у поглядах. Є безліч думок, які конкурують між собою, факти подаються з різних ракурсів, що додає цікавості. Однозначної оцінки тут бути не може. Для інтелектуального розвитку я б читав російські засоби масової інформації. А щоби читати для цікавості, українська преса та Інтернет, мабуть, конкурентні в усьому світі.

  – До сьогодні політики експлуатують тему смерті журналіста Георгія Гонгадзе. На Вашу думку, коли це припиниться?

  – Це станеться тоді, коли політики, у тому числі Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко, які зробили собі політичний піар на імені Гонгадзе, зійдуть з політичної арени. Поки вони залишаються у політиці, тему смерті Георгія Гонгадзе експлуатуватимуть і надалі. Ця тема до нині актуальна тільки тому, що не поставлена крапка у слідстві. Мабуть, комусь із представників політичних еліт це невигідно. Насправді це більше питання моралі.

  – Яким способом потрапляє інформація із владних коридорів до ЗМІ? Я маю на увазі неофіційну інформацію, яка часто виходить із анонімних джерел…

  – На прикладі багатьох своїх колег, яких я дуже поважаю, можу сказати що 80-90% інформації, з якою фаховому, професійному журналісту доводиться працювати В Україні, це інформація, яка отримана інкогніто, тобто її автор побажав для загалу залишитись невідомим. Я вважаю, що така практика є цілком прийнятною, не вважаю це неправильним, адже така специфіка журналістської діяльності і ми нічого з цим не поробимо. Будь-яка інформація, що потрапляє до глядача, слухача, читача, стає відомою тільки тому, що хтось цього захотів. Журналісти ж зможуть отримати інформацію тільки при бажанні джерела її оприлюднити. Питання професійності полягає у тому, чи зможемо ми отримати підтвердження чи спростування цієї інформації з альтернативного джерела. А уся інформація з офіційних переговорів, важливих зустрічей потрапляє до журналістів лише у вигляді конфіденційної. І це не є виключно українською практикою.

  – Невже це єдиний шлях?

  – Як інакше дістати інформацію? Якщо зробити моніторинг преси чи Інтернету, то побачимо, що джерел інформації, які побажали залишитись невідомими, дуже багато. А офіційної інформації і так вдосталь. Тому ціниться той журналіст, що має різнобічну інформацію, яку з офіційного джерела не витягнеш.

  – Але тоді виникає питання довіри. Чи варто вірити джерелу, яке бажає залишитись невідомим, а відтак чи вірити журналістам?

  – Якщо людина бажає поділитись інформацією, у неї немає мотивації спотворювати її. Зрозуміло, що водночас виникає питання довіри до журналіста. Але професійний працівник мас-медіа повинен перевіряти достовірність отриманої інформації. Адже ім’я журналіста перш за все сформовано довірою читача чи глядача до нього. Журналіст повинен заслужити довіру. Це довгий шлях, втратити її можна, зробивши єдину помилку. А щодо такого конфіденційного обміну інформацією я би побажав, щоби цього було ще більше. При цьому кожен журналісти повинен не переступити межу порядності і залишитись професіоналом.

  – Що б Ви побажали українським журналістам?

  – Шановні колеги, завжди пишіть лише те, що вам насправді цікаво. Лише тоді українська журналістика стане якіснішою, об’єктивнішою та професійнішою. Не займайтесь тим, що вам нецікаво, працюйте в задоволення і це дасть свій позитивний ефект. Коли журналісту нецікаво працювати, на перший план виходять інші мотиви, які і спотворюють результати журналістської роботи. Залишайтесь професіоналами, це моє побажання.

Інтерв’ю з М.Найемом опубліковане Інтернет-виданням «Об’єктивно». Подаємо його зі змінами

«Прес-Центр»