«Цербери» людей публічних (ДАЙДЖЕСТ)

Фото: jeynews.com.ua

Українські політики, артисти, представники влади, яким публічність потрібна як повітря, втрачають популярність у народі здебільшого через... власних прес-секретарів та прес-служби. Коли Україна здобула незалежність, то, намагаючись допомогти їй будувати демократичне суспільство, чимало західноєвропейських та американських інституцій заполонили країну брошурами та методичками, які мали б допомогти розвиткові незалежної української преси. Якщо ми, журналісти, задля цікавості, нехай і з іронічною посмішкою, все-таки читали поради американських колег, то одна з таких методичок, очевидно, не знайшла свого читача. Містилися у цій книжці поради прес-секретарям політиків щодо того, як вони мають працювати з журналістами напередодні виборів.

Прес-секретар, вчили американські колеги, має мати у своєму блокноті телефони провідних журналістів усіх видань регіону, знати не лише те, коли “акули пера” святкують дні народження а й коли відзначаються іменини їхніх дітей. Прес-секретарі повинні, вчили американці, підкидати газетам цікаві теми, а іноді навіть влаштовувати витік курйозної інформації про свого шефа, щоб показати, що ніщо людське йому не чуже. Головне, щоб преса ставилася до політика із симпатією.

В Україні ж, і це підтвердять тисячі моїх колег, більшість прес-секретарів і керівників державних прес-служб начебто свідомо роблять усе, щоб нашкодити власним шефам. Своїм головним завданням ці “цербери” вважають якнайнадійніше перекриття “доступу до тіла” боса журналістам. “Чого ви набридаєте, людина зайнята!”, - відповідають на дзвінки з редакцій. Більш професійні відповідають, спеціально не приховуючи знущання, пропозиціями: “Зателефонуйте через три дні... Надішліть питання у письмовому вигляді на фірмовому бланку видання за підписом редактора”...

Зрозуміло, що пишуча братія відповідає такою ж “любов’ю”. Журналісти просто змушені шукати в оточенні публічної людини свої джерела інформації. А серед цього оточення, як правило, знаходиться чимало людей, що усіма фібрами своєї душі ненавидять роботодавця, - як усі справжні “шестірки”... Пізніше, після появ критичних публікацій, шефові прес-секретаря, який чемно послав журналіста подалі, доводиться напружувати цілу команду аналітиків, щоб ті прорахували, – хто саме “замовив” чергову критичну статтю. І нікому не спаде на думку, що винен у скандалі не міфічний недоброзичливець, а до останнього відданий патронові його особистий прес-секретар.

З чоловіками-прес-секретарями хоч усе зрозуміло. Ці, спроваджуючи журналістів подалі від шефа, тим самим підкреслюють власну значущість, отож і свій статус у команді лідера. Для них така поведінка – спосіб заробити на авторитеті шефа хоч якісь дивіденди. Складніше з жінками, які, мені здається, через специфіку жіночої психології з часом починають відчувати до своїх шефів щось на зразок материнської любові. Ці почуття видно неозброєним оком. Згадайте хоча б колишнього прес-секретаря пезидента Леоніда Кучми - Олену Громницьку. Ця симпатична молода жінка навіть зовнішньо з часом стала схожою на власного охоронця пана Кучми: під час його візитів пильно оглядала оточення, суворо “стріляла” очима в бік публіки, намагалася відтиснути пресу від першого тіла країни... Колишня прес-секретар Президента Віктора Ющенка, нині народний депутат фракції “Наша Україна – Народна Самооборона” Ірина Геращенко навіть після свого відходу з престижної посади могла годинами зі сльозами на очах (причому справжніми, від серця, а не фальшивими) розповідати про чесноти Віктора Андрійовича. Перебуваючи на посаді, вона дозволяла собі не лише перебивати журналістів, які на прес-конференціях ставили “незручні” запитання, а й сама наважувалася давати прес-конференції, на яких полюбляла повчати журналістів, як слід “любити Україну”... Що вже згадувати про колишнього прес-секретаря Віктора Федоровича з її “Янукович – це Африка!” та твердженнями, що судимості шефа – лише вигадки брехливих продажних журналістів.

За якими критеріями відбираються кадри у прес-служби державних органів влади чи в органи самоврядування, взагалі не зрозуміти. Підозрюю, що не за критеріями професіоналізму, а власної відданості. Бо чим ще пояснити їхнє якесь болюче бажання підкинути дров у конфлікти можновладців з мас-медіа? Згадайте хоча б, як прес-секретар екс-мера Львова Любомира Буняка допомагав тому то одного, то другого журналіста публічно оголосити власним ворогом. Де зараз Буняк та його вірний помічник?..

Публічна людина не може існувати без народної любові чи принаймні розуміння. А її головний зв’язок з цим народом – ті ж мас-медіа зі своїми мільйонними тиражами та аудиторіями, а не мітинги, на які сходяться, у кращому випадку, дві-три тисячі активних громадян. Отож керівники прес-служб мають бути не особистими охоронцями депутатів, політиків, поп-зірок, а клерками, які отримують зарплату за налагодження плідної роботи із ЗМІ. І не лише зі “своїми” підгодованими виданнями (читач не дурень і чудово бачить замовні публікації), а й з тими, хто критикує за діло, а іноді й не за діло. Така вже робота у прес-секретарів. Щоб вона вдавалася, прес-секретарям варто щодня приймати вакцини як від власної самозакоханості, так і від закоханості у своїх шефів.

Омар Узарашвілі

«Високий Замок», 21.01.2009