Олексій ШАЛАЙСЬКИЙ: «Київ потребує неймовірну кількість регіональних текстів»

Фото: proUA.com

Стенограма семінару «Як регіональному журналістові пробитися на республіканський рівень», який прочитав у Львові шеф-редактор Інтернет-порталу ProUA.com Олексій Шалайський.

Добрий день!

Мене звати Олексій Шалайський. Я прожив майже 30 років у Львові і 12 чи 13 років – у Києві. Даруйте за таку дурну назву цього семінару. Але якби цей семінар називався „Теорія і практика сучасної української преси” чи „Метода інтерв’ю”, чи „Розслідувальна журналістика”, чи, не дай Бог, „Моральні устої журналістики”, то, напевно, можна було б заснути хвилині на сьомій. Наспраді я хотів би поговорити не лише про те, як вирватись у Київ чи спокусити Київ собою, а й трошки ширше.

Ясна річ, що у вас мали би з’явитися перші два нормальні питаня. Перше — (як Тарас Возняк любить говорити) „ти хто такий?”. І друге – „нафіга нам це потрібно?”.

Чому „ти хто такий?”. Тому що Інтернет до цього часу видається багатьом таким засобом масової інформації ще нібито неповноцінним. Тому я скажу, що у Львові я працював в газеті „Ратуша”, „Поступ”, телекомпанії „Міст”, навіть мав таке щастя паралельно викладати в університеті. А в Києві в мене була дивна робота перша – я був головним редактором УТН, потім головним редактором новин СТБ, потім редактором блоку журналу „Політика і Культура”, потім редактором сайтів Forum і ProUA. І от я в Інтернеті і лишився. Насправді, принаймні в Києві, Інтернет трактується (ну, не весь Інтернет – до семи-дев’яти видань) як абсолютно адекватні ЗМІ, і те, що до нас приходять люди з „Інтера”, йдуть потім в газету „Дело”, ми торгуємося з „Економічєскімі ізвєстіямі”, хто кого перекупить з журналістів, — це все нормально. Соціальний, і фінансовий статуси дуже схожі у газети, телебачення та Інтернет.

Тепер „нафіга нам це потрібно?”. Іра (модератор семінару. – „Прес-Центр”) сказала: щоб заробляти гроші. Ну, це правда, але це вже наступний етап. Насправді журналіста цікавлять всі три складові: Крим, Рим і мідні труби. Тобто і слава, і гроші, і влада. Ну, кому чого більше треба. Насправді, коли людина працює з Києвом, вона спершу робить славу, а потім робить гроші. А влада вже – чи вона хоче, чи не хоте – це... Наприклад, мені ніколи не подобалась влада, але так вже довелося з нею жити.

Що зробити, щоби стати відомим журналістом в Києві?

Насправді треба зробити лише три кроки:

1) стати нормальним журналістом тут. Тому що, зрозуміло, якщо тут посадити десять семикласників, я їм розказуватиму, як пробитися на київський ринок, вони однаково не проб’ються, хоч би вони там билися головою об стінку.

2) зрозуміти, що саме цьому Києву ідіотичному потрібно.

3) продати цей продукт Києву.

Насправді зрозуміло, що коли ти живеш у Львові, то тобі здається, що Київ – це є зажране місто, якому нічого не потрібно, воно не дивиться на регіони і т.д., і т.д. Коли я жив у Львові, я абсолютно так само думав. Коли я написав величезний економічний текст, сидячи у Львові, в журнал „Компаньон” і відіслав їм, вони мені не відповідали, не відповідали. Нарешті я до них приїхав... Текст так і не вийшов зрештою. І я зрозумів, що кияни – вони якісь дауни насправді інтелектуальні. Лише проживши роки три в Києві, я зрозумів, що я би цей текст також не надрукував. Але мені ніхто не говорив, які тексти потребує Київ.

Насправді Київ потребує неймовірну кількість регіональних текстів. Регіон – це не обов’язково Львів. Регіон – це може бути село, район, бозна-що. Чому? Тому що в Києві всі топчуться на одному інформаційному полі. Ти можеш вирватися лише за рахунок того, якщо ти отримав якусь неймовірну сенсацію. В регіонах цих інформацій є міріади. Однак вони з’являються і гинуть, і ніхто їх не піднімає на рівень догори. Я, коли приїжджаю до Львова, читаю львівську пресу, я бачу масу матеріалів, які би зацікавили п’ять-п’ятнадцять, не знаю, видань в Києві. І про те, що це сталося у Львові, я зрозумів тільки з львівської преси. Є проблеми, як інформація там подана і так далі, але сама тема заглохла і вверх не поїхала.

Десь два тижні тому я був в Німеччині на журналістському семінарі (бо я теж їжджу вчитись), і з нами був редактор кременчуцької газети, точніше власник. Після того, як він мені дав прочитати ці кременчуцькі газети, я зрозумів, що це абсолютно та сама логіка. Тобто в них теж є неймовірно цікаві речі, про які ми не знаємо. Ми з ним домовились про те, що, коли вони творять щось там, - своє розслідування, свої думки, репортаж, - то ми будемо якимось чином мінятися, тому що це вигідно і їм, і нам. Ми отримуємо свіжий контент, вони отримують славу і вплив на своїх місцях.

Що означає „вплив на своїх місцях”? Є в нас такий сайт „Обком”. Вони не мають регіональних журналістів, вони мають трьох друзів, які живуть в регіонах. Один живе в Криму, другий – в Полтаві, третій – в Донецьку. Двоє з цих журналістів підписуються псевдонімами... Тобто, як правило, інформаційні агенції, Інтернет-видання не підписують новин. (Ми зараз говоримо про формат новин). Деякі підписують. І от вони підписують цих трьох журналістів. Двоє підписуються псевдонімами, а третій пише під своїм прізвищем. Ця людина з Полтави. Це - військовий відставник, полковник, який журналістикою ніколи не займався. (Щоб займатися журналістикою, не треба журфак закінчувати). Він їм раз в два тижні посилає якусь інформацію, і вони його підписують. Це зараз найвідоміший журналіст Полтави, він відкриває з ноги двері обласної держадміністрації і про всяк випадок його туди пускають. Він не заробляє гроші, він цим не дуже користається. Однак він справді став відомим. Тому, якби він хотів це конвертувати в гроші, в щось інакше, йому б це абслютно вдалося.

Щодо того, що не кожен, хто закінчив журфак, стає журналістом, а є хороші журналісти, які не закінчили журфак. Це - до першого пункту, що для початку треба стати журналістом. Серед цих зустрічей в Німеччині я мав п’ять зустрічей, які були присвячені журналістській освіті. Тобто в трьох журналістських школах, і ще в трьох редакціях спілкувалися, як вони працюють, де вони беруть своїх журналістів. Я буквально в трьох хвилинах опишу це, тому що я як редактор просто плакав від заздрощів за своїх німецьких колег.

Нагадаю, в Україні 90% журналістів щось закінчують, як правило. Журфак, скажімо або ще якісь гуманітарні речі. З 2-го або 4-го курсу починають тинятися по редакції і потім починають працювати. В Німеччині є два шляхи стати журналістом. (Журфаків в них не існує в принципі. Є факультет публіцистики, який робить публіцистів так званих. І вони не вважаються журналістами, а це є люди, які розробляють теорію журналістики).

Значить, перший шлях такий: людина закінчує 5 років вуз. Будь-який. Хімік, історик, економіст. Після чого він вирішує стати журналістом, приходить в редакцію і стає волонтером. Що це означає? Людина приходить в редакцію і каже: я би хотів спробувати бути журналістом. Вони на нього дивляться і кажуть: ну, скажи щось. Він каже там: мама. Вони кажуть: нормально. Ну, будеш волонтером. І далі цей волонтер ходить в редакцію кожен день. Йому дають різні роботи, причому це не схоже на українську практику. В українській практиці дають розгинати скрепки, підмітати підлогу… Там дають реальною журналістикою займатись. Ти йдеш кудись паралельно із журналістом, щось виконуєш. Через якийсь час тобі починають платити за це гроші. Ну, спочатку платять так, як каву випити. Коли ти починаєш працювати практично як реальний журналіст, тобі платять приблизно півзарплати нормального журналіста. Тобто, як сказали німці, це такі гроші, за які вмерти не можна, але жити теж не можна. І так вони ходять тут два роки. Після того, як два роки закінчуються, редакція вирішує, брати його на роботу чи не брати, і дуже часто каже: ти знаєш, ти нам не підходиш. Після цього він приходить до іншої редакції і знову дуже часто стає волонтером на два роки. Люди, які весь час так ходять, і розуміють, що вони вже не вигрібають, дуже часто стають вільними журналістами. За гроші вільного журналіста жити теж не можна, і тому часто вільними журналістами стають люди, яких утримують мама, жінка, чоловік. Або це в них як хобі, тобто людина десь працює і ще пише.

Для того, щоб тебе взяли після волонтерства на роботу, дуже часто використовується другий шлях. Після закінчення 5 років людина закінчує Журналістську школу, яка буває від одного до двох років. Після цього вона знову приходить як волонтер. Але оскільки вона вже щось знає, дуже часто вона потрапляє в штат редакції.

Журналістські школи діляться на три категорії. У тих, що належать до першої категорії, за навчання людина платить сама. Друга журналістська школа: ніхто нікому не платить, тобто людина не отримує стипендії, але й сама не платить за навчання. І є ще школи, де людям платять гроші, в районі 1000 євро, знову ж таки, прожити можна, але жити – ні. Така школа є при відомому концерні «Аксель Шпрінгер», в ній людина підписує контракт, що протягом не менше 3 років вона буде працювати в структурах «Шпрінгера». Якщо вона його покидає, то платить штраф. В результаті проблем з журналістикою, з творчим потенціалом у Німеччині нема. Проблема з творчим потенціалом в Україні реально є. Чому? Тому що не тільки… не будемо навіть говорити про систему освіти журфаків, а про те, що є дуже мала кількість журналістів, які щось знають, в темі якійсь, окрім написання букв. А ці журналісти, принаймні в Києві, є найоплачуванішими, найбільш знаними і найбільш високого соціального статусу. Тобто в Києві я принаймні знаю кількох журналістів, які, займаючись вузьким сегментом, наприклад, фондовим ринком, нафтою, політикою, мають зарплату вищу ніж редактори їхніх видань. І черга за ними стоїть величезна.

Але пару журналістів на весь Київ – це мало, тому, для того щоби дати київській редакції щось цікавішого, їм потрібно дати щось регіональне. А знайти хорошого регіонального журналіста (назвемо це міфом Києва) є практично неможливо.

Поодинокими газетами, які дають регіональну інформацію, є „Деловая столица” і „Зеркало недели”. І от я дивлюся „ЗН”, зі Львова пише Худицький. Я Худицького, напевно, не знаю. Я знаю, що він давно був, ще коли я у Львові працював, але в кожному випадку (це фрагмент до слави) я розумію, що якщо мені скажуть „Оце Худицький”, я скажу „Читав”. Не скажу, що в захваті, але і немає в мене якогось мінусу до цього.

Проблема не в тому, що журналістів немає в регіонах, а в тому, що одні бояться написати туди, щоб їх не послали, а в інших не те що немає часу, але для них це ніби не найосновніше знайти регіональну інформацію. Тому тратити купу часу, щоби знайти когось, який буде писати погано, потім ти його будеш правити, теж не хочеться. Але от коли б хтось прийшов і сказав: „Оце я, будь ласка, оце мій текст, і цей текст прекрасний”, - і головний редактор якоїсь газети розплакався б від щастя і відразу би все опублікувала.

Зрозуміло, що у всіх редакторів є проблеми з регіональними журналістами, тому що практично всі регіони мають шість-сім помилок. (Я, коли працював у Львові, мав ті самі помилки).

Шість-сім помилок, які притаманні регіональній журналістиці:

Перша – пафосність. Тобто пафосність не обов’язково може виражатися .... я от собі вирізав Балюк „Бацила на ім’я Богословська”: „Деякі її заяви свідчать про явне перезбудження”, „один з найбільш непривабливих персонажів», «озлоблена, істерична, хамовита» і т.д. Може йтися навіть про фразочки, які з’являються в текстах, які там можуть і не з’являтися. От людина пише „Вишиваємо прапор міста Славути разом”, і починається: „полотно розміром два на три метри поступово заповнюється кольорами”… 

Друга річ — заголовки... Знаєте, неправильні заголовки в Києві трактуються як неповага до читача. Чому? Тому що колись, можна назвати так, було два типи заголовків – західний і слов’янський. Західний був на такий, на сімнадцять рядків: завод такий-то подував те-то для того, щоб отримати прибуток такий-то. А слов’янський журналіст назвав би це „Прірва”. Для того, щоб зрозуміти, чому „Прірва”, треба прочитати весь текст, як правило, велетенський, і тоді, можливо, ти зрозумієш, до чого це йдеться. Чому в західній пресі заголовки саме такі? Тому що людина отримує 140-сторінкову газету, перегортає все підряд і хапає тільки те, що її цікавить і прочитує це. Тобто журналістика економить час. Журналістика взагалі створена для того, щоб передати людині якусь новину, інформацію. У нас було по-інакшому і, на жаль, ще до цього часу залишилось. Газета виходить шість-вісім сторінок, я купив, я все мушу прочитати, включно з некрологами, і журналісти на цьому граються. Але час минає, теперішня людина прочитує вже дуже багато. Коли ми робили дослідження різних інтернет-ресурсів, то публіка, яка більш високорентабельна, яка має більше грошей, вищий соціальний статус, їй подобаються чіткі новинні чи аналітичні заголовки. Вона подивилася на стрічку новин, вибрала ті три новини, які її цікавлять, і пішла далі. А, ясна річ, що інтернет-видання, які пишуть „прочитай, що сталося з Тимошенко. Шок! Ужас! Фото”, то, з одного боку, туди люди зайдуть, прочитають, але це є неповага до читачів. І коло читачів формується таке, яке не завжди подобається.

Дуже часто в регіональній пресі заголовок взагалі не відповідає тому, що написато всередині. Може бути навпаки – фіфті-фіфті. Взагалі я про інше. Читаю «Суботню пошту», заголовок „Європа не має грошей за газ”. Перше речення: „Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу каже, що ЄС поки не може допомогти Україні фінансово в оплаті за газ”. Тобто Європа не має грошей за газ саме для України!. 

Третє — зайві слова. Я знайшов два тексти про кращого двірника Львова. Перший – це був текст на 6,5 тисяч знаків, я прочитав його і не розумів. Щось воно мені так гидко якось стало після прочитання. Прочитав – все ніби правильно. Потім прочитав „Газету по-львівськи”. Та ж сама тема, але в них це була така маленька замітка. Мені цього цілком достатньо! А оці зайві „а вона пішла туди”, „а вона думала, як підмела” і т.д., і т.д. Я розумію, що „краткость – сестра таланта и мачуха гонорара”, але такі речі дуже не толерує київський редактор. Будь-який.

Дуже часто офіційна мова. Мова може бути не обов’язково барвистою, але коли пишуть: „проблема соціального та пенсійного забезпечення наших співвітчизників, що працюють за кордоном, є дуже серйозною”… І таких текстів багато.

Відсутність тем. Перечитавши масу текстів, я зрозумів, що читаю увесь час ті самі тексти, просто з іншої точки зору подані. Текстів, які були написані про щось свіже, було, може, п’ять-шість, причому автором двох з них була Сняданко, яка, в принципі, не мала би бути журналісткою, бо є письменницею.

І завжди довжелезні початки. З цим боротись складно. Використаю як наочний посібник Богдана Волошина. Колись ми працювали в „Ратуші”. Волошин дуже добре володіє словом, але має одну таку підступну рису — він не любить допомагати іншим писати тексти. (До речі, щоб я не забув, я в німців питав: «Оці редактори, журналісти, вони ж вчать волонтерів?». Вони кажуть: «Так, вчать». Я питаю: «А їм доплачують». – «Ні» – «А нафіга вони їх вчать?». Вони навіть не розуміли цього питання. В Україні зовсім не так). Так-от, ще тоді у «Ратуші» до Волошина якось підійшов товариш і каже: „Богдан, я написав текст. Прочитай і скажи мені якийсь „мінус” чи „плюс”. Богдан каже: „Я тут друкую, вибач”. Але товариш був такий напористий, приходить ще раз: „Ну, Богдан, я тебе дуже прошу: давай, ти прочитай і скажи мені один якийсь негатив. Одне зауваження. Більше нічого не треба”. Богдан каже: „Добре”. Він переглянув , текст був про щось на кшталт зборів (хтось там щось говорив, завод, отаке). Волошин закочує очі вгору і каже: „Знаєш, тут все прекрасно. Але треба, щоб початок відповідав всьому тому, що тут написано”. Той питає: «А як би ти почав?» — «Я би почав: „Падав лапатий сніг”». Хлопець образився, пішов. І от через якусь кількість років мені дали в університеті викладати погодинником журналістику. І ми вчили, як починати текст. Я розповів цю істрію з Волошином і його товаришем. Студенти кажуть: «Ми зрозуміли». Ми з ними придумали, про що будемо писати, вони вдома написали, і одна дівчинка (а писали ми щось динамічне, ясна річ) написала початок: „Багряне сонце легким доторком торкнуло” там щось. Я кажу: „Ти що зробила?”. А вона каже: „Ну, це ж не про сніг!”. Тому насправді ці «сніги» переслідують будь-якого редактора, я думаю, — і львівського, і київського. Однак, якщо київський редактор замовив десь в Херсоні, в Дніпропетовську текст, і той текст почався зі «снігу», людина далі не читає, вона далі не хоче працювати з тим журналістом.

Отож, будемо вважати, що людина вже стала тут журналістом. Тепер про те, що їй потрібно запропонувати киянам.