Олексій ШАЛАЙСЬКИЙ: «Київ потребує неймовірну кількість регіональних текстів» (ч.2)

Фото: "Прес-Центр"

Стенограма семінару «Як регіональному журналістові пробитися на республіканський рівень», який прочитав у Львові шеф-редактор Інтернет-порталу ProUA.com Олексій Шалайський.

(Закінчення. Початок - тут)

Киянам потрібно три види інформації.

Перший – новини. Другий і третій – це тексти. Я їх називаю «нормальна аналітика» і «новинна аналітика» (в МГУ це називається „расширенная заметка”. В принципі, це тексти, які щоденні газети публікують як аналітику).

Новина. Якщо би вам раптом довелося працювати у новинному форматі з Києвом, то інформацію треба робити за класичною методою (новина має всього лиш два правила – «Five Ws» і «перевернута піраміда»). Я не буду на цьому зупинятися. Єдине, що періодично бувають проблеми, коли всередині пре емоція журналіста. Нам регіонали присилають новини, і я ж то не знаю, що цей депутат, про якого йде мова, є якась... козел, а вони знають, і це випирає в цій новині. Пишуть не «він повідомив», а «взболтнул». Тобто потрібно, щоб новина була беземоційною, і дуже важливо для регіональної інформації, щоб був бекграунд, бо, можливо, людині, яка вже сімсот разів пише про водоканал львівський чи про стадіон, це здається банальним, а в Києві й поняття не мають, що там стадіон будується. Тому оте „нагадаємо, що”, бекграунд, мусить бути.

Якщо чесно, я поняття не маю, як нормально продати новину. Новини продаються, коли людина стає власкором „Інтерфаксу” чи ще чогось інакшого, тому що новини коштують недорого, треба точно розуміти, що ця людина дала тобі ексклюзив. Мені здається, що найкраща річ... ми працювали таким чином з нашою кримською журналісткою: ми їй платили невелику ставку і вважали, що вона має прислати певну кількість новин. Вона присилала, як правило, більше.

Ще одна проблема з новинами. Багато-хто переконувався в тому, що новини, які присилають з регіону, дуже часто не першої свіжості. Тобто спершу написала газета, а потім журналіст прочитав і переслав. Крім того, якщо говорити про Львів, то тут ексклюзивну новину при тій кількості інтернет-видань, які є у Львові, напевно, важко знайти.

Разом з тим, що стосується «нормальної аналітики», «новинної аналітики», то на це потреба є завжди. Скажімо, якщо говорити про стадіон (стадіон до Євро-2012, який будують у Львові. – прим. ред.). Повірте, я читаю щодня дуже багато преси, і я не бачив за останні півтора року жодного тексту про львівський стадіон, де би було на пальцях написано: ці починали будувати, там закінчили — хронологія будівництва.

Що таке «нормальна аналітика»? Нормальних аналітиків в українській журналістиці є дуже і дуже мало. Людина, яка пише так, вона є зіркою. Або фінансовою зіркою. В Києві є дуже непоганий бізнес: рірайтери, райтери, іншими словами, люди пишуть «заказухи». От, наприклад, треба описати корпоративний конфлікт, газета готова про це написати, але розбиратися в цьому не хоче – дайте їм цілий текст, вони там трошки поправлять і поставлять. Ці тексти коштують дуже дорого. За текст можуть людині заплатити 600 доларів, і людина їх клепає з величезною швидкістю, тому що знає, як будується матеріал. Бо дуже багато людей не знають, як він будується.

Коли говориться про нормальну аналітику, то в ній потрібно буквально кілька речей — заголовок, початок, серединка і кінець.

Людина, яка пише аналітику, мусить чітко розуміти, що вона пише. Коли автор хоче нам щось написати, я його питаю: „Про що?”. І коли він мені починає оце «про що» говорити в двох реченнях, то я кажу: „Ти знаєш, ти подумай, може, пізніше якось” і т.д. Тому що в 90% випадків людина, яка не може одним реченням сказати, про що вона буде писати (хай складно-сурядним чи підрядним реченням, бо не обов’язково «про ідіотів»), то вона не напише нормально. Це не означає, що журналіст має сказати: «Я напишу про проблеми Водоканалу». Він має сказати: «Я тобі напишу, як у Водоканалі вкрали 10 млн. доларів».

Мені дуже подобається фраза, — але не знаю, хто її сказав, здається людина, яка творила Бі-Бі-Сі, — що для того, щоби написати текст, треба зробити всього три речі:

-        спочатку напишіть, про що ви будете писати. Тобто повідомте читачів, про що ви будете писати

-        дайте інформацію, яку хотіли дати

-        нагадайте, про що ви тільки що писали

Тобто логіка написання тексту є в тому, що один текст – одна ідея. Таких текстів насправді є… От, я покажу… Мені подобається газета «Інформатор», я її завжди купую, і там є чотири тексти, які є цікавими. От, наприклад, текст про маршрутки «Мафія на колесах». В ньому є три тексти всередині. Тобто ніби факти цікаві, ніби все нормально. Така сама логіка і в новинах, і в новиній аналітиці. Людина, яка йде на прес-конференцію, вона ж може дати сім новин з однієї прес-конференції, вона ж не робить велику одну новину: Юлія Тимошенко сказала, що закупить цукор, а крім того, нагадала, що вона ще не розрахувалася за газ… Все можна в одну новину впхати, але кому ця новина потрібна?! Тому це є неповага до читача. А першим читачем, така халепа, стає редактор, який це читає. І коли редактор це дочитує, він не розуміє, про що йдеться. Як правило, він каже: „Знаєш, ти йди, попрацюй”. Як правило, такі тексти, це я вам гарантую з власного досвіду, здаються авторами без заголовків. Тому що до такого тексту, розхристаного, неможливо заголовок придумати, бо ти не знаєш, до якої частини тексту його придумувати. Або заголовок має бути «Мафія на колесах». Ніби й нормально, але не зовсім чіткий цей заголовок. Тому, чесно кажучи, коли до нас приходять люди, які тільки починають писати тексти, я їм завжди рекомендую починати писати з заголовка. Це важко. Його не обов’язково писати. Нехай він у голові буде, але насправді хороший журналіст все-одно починає із заголовка, тільки він його не пише ручкою, а він ходить і думає: „На чому я ставлю акценти”.

Отже, перше – провідна ідея, друге – заголовок, який має відповідати цілі. Третє: спочатку, не далі, ніж в другому абзаці, ця сама ідея має бути ще раз подана. І далі виклад інформації. Закінчення – повернення до тієї самої ідеї. Тут є така річ: в західній пресі вважається, що журналіст не має права на свою думку, хоча вони її там виставляють дуже часто, ту свою думку. В принципі, слов’янський читач хоче побачити позицію журналіста і, якщо без пафосу, то, в принципі, в кінці журналіст може натякнути на свою думку, і це добре читається. Це набагато краще, ніж закінчення класу «поживем – побачимо».

Найкраще сприймаються заголовки в класичній аналітиці такі, які несуть в собі наліт скептицизму — «От така фігня малята» і три крапки. Щось такого. А не заклеймити.

Менш востребувана, але все ж востребувана – це „новинна аналітика”. Тут є один мінус. Бо „нормальну аналітику” можна писати набагато пізніше від події. „Новинну аналітику” треба писати швидко. Це - розширена новина. Вона виглядає дуже простенько. Вона розкладається таким «паравозіком». До речі, хто, може, займається піаром, може це дуже добре використовувати. Перше – щось сталось. Новина. Після цього людина бере коментарі до цієї новини, два-три, і ці коментарі пов’язує між собою.

Мені особисто не надто подобається така журналістика, але вона дуже потрібна, тому що, якщо я хочу зрозуміти, що вчора сталося в країні, і я нічого не читав, то я приречений читати газету «Комерсант-Україна», тому що вони такими „кубіками” захоплюють все, що сталось в Україні. Деколи вони використовують дещо нечесний метод (і не тільки вони), коли переконують читача в тому, що вони хочуть. Яким чином це робиться: вони вниз запихають якийсь негатив. Наприклад, якщо я пишу щось про Львів, будь що, то я сюди, вниз, можу додати «Свободу» з СС Галичиною. Бекграунд. Воно ніби-то і має якусь дотичність до Львова, а нібито й не дуже має до цієї теми. Але лягає. Людина, яка перечитала все і на тому закінчила, розуміє, що мер - козел. От в піарі це називається ефектом паротяга.

Наприклад, людина вже вміє робити все – новини, „новинну аналітику”, „нормальну аналітику” і так далі. Що вона з тим всім добром може зробити?

Київ. Їдуть туди у двох випадках. Обидва полягають в тому, що у тебе мають бути якісь знайомі в Києві. Ти можеш передзвонити і сказати: „Слухай, там є, може, робота?”. Тобто це мав би бути знайомий зі Львова, який переїхав раніше до столиці. Другий варіант – це людина, яка працює в Києві, я її не знаю, але я їй щось пишу і вона мене знає як журналіста. Подивимося на перший варіант зі знайомими. До мене, наприклад, дзвонить людина зі Львова і каже: «Давай, я тобі напишу текст». А я знаю, що це журналіст поганий. Хоча я би хотів надрукувати його текст, щоб зробити йому послугу, але я в нього текст не візьму. Тому що текст, який він напише, в будь-якому випадку у такому вигляді, як він його написав, не може з’явитися, і я змушений буду його переписувати. А я не хочу переписувати. Я можу переписати, але не хочу дуже часто це робити. Тому я скажу: „Знаєш, у нас тут проблема, гонорарний фонд закінчився”. Або: „Нас ця тема не цікавить”. Тому є знайомий чи нема знайомого, ти однаково маєш бути хорошим журналістом, щоб себе спрезентувати. Якщо ти є нормальний журналіст, ти вже можеш спокійно зв’язуватися з будь-якою редакцією.

Яким чином шукається редакція? Редакція шукається або під той текст, який пишеш ти, або редакція шукається під «де би я хотів бути опублікований». Припустимо, я не вмію писати, як «Комерсант-Україна», але я хочу бути п’ять разів там опублікований. Є різні шляхи. Всі на мені апробовані.

Перший варіант такий: приходять листи або дзвінки: «Я - Аня Копилова, мені дуже подобається ваше видання. Я працювала на «5 каналі», на «Інтері» і в газеті «Сегодня». Я би хотіла вам писати». На такі речі дуже часто навіть не відповідають, тому що де вона працювала – це її особисте щастя. Ми вже мали дуже багато досвіду, що людина могла працювати де-завгодно, а приходить - і нічого не вміє. Виявляється, вона там працювала завскладом чи носила касети на «5 каналі». Крім того, з телевізійної журналістики в нормальну журналістику досить складно переходити.

Другий варіант. Буває так: „Я хочу до вас писати. Пишу про політику і економіку”. Теж дуже часто не відповідають.

Третій варіант - коли дзвонять. Це взагалі жах. „Добрий день, я журналіст такий-то, я би хотів поговорити з редактором» - «Так, я вас слухаю» - «Я такий-то й такий, давайте, я вам щось напишу» - «А про що ви напишете?». Тобто, розумієте, дзвінок, він завжди несподіванка, він як постріл. Ти сидиш, щось робиш, або нічого не робиш, і тут хтось дзвонить, якась падлюка, щось хоче. Мало того, вона хоче, щоби ти їй/йому зробив якесь добро (що людині, в принципі, не притаманно). Мало того, ти за 10 секунд не дізнаєшся, що він вміє. Він каже: «Я пишу про економіку» - «Яку економіку?» - «Ну, я пишу про банки» - «Про які?» - «Отакі» - «А про що ви востаннє написали?»… Поговорили-поговорили, я вже його ненавиджу. Він ще не прислав, а я вже ненавиджу.

Є нормальний варіант. Людина пише: «Я пишу про ІТ-технології. Хотів би у вас опублікуватись. От моїх 9 текстів». Як правило, газети мають свої сторінки в Інтернет, і ці листи мають лінки. Прочитав – відклав, не маю часу. Завтра згадав, що мужик якийсь писав. Дуже часто тоді зав’язується розмова. По-перше, людина присилає не найгірші свої тексти, зрозуміло. По-друге, редактор має час прочитати, коли в нього є можливість. По-третє, ти можеш відповісти йому там на третій день, четвертий. Якщо ж людина пише: «Оце мої тексти. Я можу вам прислати ще свій текст, свіжий, для вас». Дуже часто присилають свіжий текст і пишуть: «Я цей текст написав і відіслав вам. Дуже хочу у вас опублікувати його. Якщо би ви мені протягом двох днів відповіли, то я би був щасливий. Якщо ні, то я змушений буду передати у якесь більш ганебне видання”. Тоді редактор розуміє, що це ексклюзив… (Бо дуже часто як роблять? – пишуть текст і розсилають у 15 видань. Це взагалі!.. Причому цей текст може бути досить добрий. Я сиджу і думаю, його вже хтось опублікував чи ні?) Тому такий варіант є адекватний.

Є ще одна річ, яка є дискусійною. Вона стосується того, які гроші потрібно заробляти на цих текстах? Мені здається, що це насправді дискусійна річ. Бо для чого людина пише? От той хоче бабла, а я хочу слави. Тобто суть в тому, що, ясна річ, гонорари в київських виданнях є вищими, ніж у Львові. Є видання, які платять дуже багато. Однак, там, де платять багато, там і пишуть вже адекватніші журналісти. Мені, чесно кажучи, здається, що перші рази, якщо це не є геніальний текст, людина мусить вважати успіхом сам факт надрукування. Розумієте, вихід на Київ – це так, як перший курс в університеті. Це коли ти на заліковку працюєш. Насправді людина, яка опублікувала, скажімо, 5-10 текстів у виданнях республіканського рівня, вона отримує таку заліковку, з якою важко сперичатися. Тобі людина пише резюме: „Друкувався: «Комсомольская правда в Україні», «Сегодня», «Дело», «Економические известия». Думаєш: „Гм, треба читати”.

Тому таке невелике резюме: людина, яка живе в будь-якому регіоні,  - це може бути місто, містечко, - мусить спробувати себе, надіслати в різні видання текст, який їй здається адекватним. В ідеалі, звичайно, було б добре, якби в цьому виданні працював хтось зі своїх, хай віддалено знайомих, для того щоб тобі сказали правду – повна фігня чи з тим можна працювати, чи це геніально. Після того як це вдасться кілька разів, людина справді може, не виїжджаючи до Києва, підняти свій рейтинг тут і почати коштувати дорожче.

Ясна річ, що ще можна купу годин розповідати про те, як саме ці тексти робити, і як шукати теми і т.д. Але насправді от у Львові є десяток тем, які взагалі ніде ніким не описані.

Ну, от загалом все.