Меню
Не допитуйте журналістів! (ДАЙДЖЕСТ) | |
 Картинка: «Високий замок»Напис: "Хто тобі дав цю інформацію?!!" Правоохоронці знають, як відбити у «писак» бажання писати На початку дев’яностих років в Україні працювало чимало журналістів, які спеціалізувалися на журналістських розслідуваннях. Незважаючи на кучмівські “темники”, податковий пресинг, який відкрито застосовувався до опозиційних видань, майже у кожному місті була когорта журналістів, які не боялися розповідати читачам про корупційні діяння можновладців. Сьогодні, коли країна пишається досягненнями у побудові демократичного суспільства, яке без свободи преси неможливе, таких журналістів майже не залишилося. На відміну від тієї ж Росії, в Україні журналістів не вбивають, не катують, не погрожують їм фізичною розправою. То чому журналістські розслідування щезають як жанр? Запитав про це відомого київського колегу Олега Єльцова, розслідуваннями якого в інтернет-виданні “Україна кримінальна” свого часу зачитувалася вся країна. Кілька років тому Олег продав цей сайт і майже відійшов від журналістських розслідувань. “Та набридло бігати по судах та допитах”, – коротко пояснив свій відхід від жанру Олег. Згадав зізнання колеги, коли протягом цього літа мене двічі офіційно викликали на допит “як свідка”. Під час обох допитів слідчих цікавили не викладені у публікаціях факти, а джерела інформації, які “злили” цю інформацію. На перший допит викликав слідчий прокуратури Львівської області після публікації “З кожного трамвая – 180 тисяч у кишеню”, в якій розповідалося про те, як міський чиновник розтринькав (принаймні це доводила Державна служба боротьби з економічними злочинами МВС України) понад два мільйони гривень з бюджету під час закупівлі для Львова трамваїв. Слідчого, який розслідував цю справу, чомусь цікавили не якісь нові подробиці купівлі “металобрухту” через підставні фірми, про які міг знати журналіст, а те, хто йому повідомив про порушення за цим фактом кримінальної справи. Коли слідчий почув, що першою про трамвайну оборудку пресу повідомила прес-служба тієї ж прокуратури області, допит швидко завершився. Встиг, щоправда, заскочити до кабінету, де проводили допит, хтось із керівників слідчого, щоб, не стидаючись журналіста, наказати: “Запитай у газетяра, чи не залишилися у нього диктофонні записи з міліціонерами, які йому про це розповіли”. Диктофонних записів не залишилося... Вдруге довелося спілкуватися зі слідчим, цього разу міліції, після публікації про можливих замовників убивств львівських підприємців. Цей допит тривав кілька годин. І знову слідчого цікавило одне питання: хто “злив” інформацію? Журналіст, який хоч раз “здасть” свої джерела інформації, може змінювати роботу. Бо йому перестануть довіряти. Розуміючи це, вітчизняні законодавці у Законі України “Про друковані засоби масової інформації”, в статі 26-й. чітко зазначили: “Журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці оприлюднюються на вимогу суду”. Та українське законодавство наповнене протиріччями. Викликаючи журналіста на допит, слідчі посилаються на статтю 70 Кримінально-Процесуального кодексу України (КПК), якою обумовлюється, що особу, яка не з’явиться добровільно на вимогу досудового слідства, можуть доставити в кабінет слідчого “під приводом”, тобто силою. У статті 69 цього ж КПК вказується, що слідчі не мають право допитувати лише адвокатів, дипломатів, психів та рідних тих, проти кого збираються отримати свідчення. Журналісти у цю категорію не входять, отож, згідно з чинним законодавством, зобов’язані «здавати» свої джерела інфомації. І тим самим ставити хрест на своїй кар’єрі. Зрозуміло, що більшість бувалих репортерів під час допитів починає “згадувати”, що інформацію для своєї публікації отримали анонімним листом, який чомусь не зберегли, або почули під час розмови невідомих на трамвайній зупинці. Крім допитів, у правоохоронців є чимало інших дієвих способів відбити у журналіста бажання писати критичні матеріали на їхню адресу. Наприклад, застосовуючи офіційні спростування. Силова структура, проти якої насмілився щось написати журналіст, збирає кілька розумних голів, і досвідчені юристи знаходять у публікації один абзац, а то й слово, до якого за бажанням можна придертися. До редакції надходить офіційне спростування, яке вимагають надрукувати у повному обсязі. А цей обсяг, згідно з чинним законодавством, може дорівнювати обсягові публікації, на яку надійшло спростування. І замість того, щоб виправити одне слово, газета має надавати суттєву площу під твердження опонентів про те, що “ведеться організована кампанія із дискредитації, ... надаються неправдиві відомості, ганьбляться честь і гідність...”, тобто на своїй же сторінці себе ж шмагати. Окремої згадки заслуговують постійні супутники журналістських розслідувань – судові процеси. Ніколи не забуду суд з одним чиновником, якого міністр внутрішніх справ Юрій Луценко публічно викликав на допит. Список викликаних на допит можновладців тоді надрукували всі газети, про нього офіційно сповістили телеканали. Сам чиновник тоді перебував у міжнародному розшуку, отож позов до суду “про захист честі та гідності” подала його дружина. І виграла. Бо на запитання судді, звідки взялася інформація, я послався на офіційний сайт МВС, а людина у суддівській мантії поняття не мала, що існують офіційні сайти державних структур. “Мені треба щось із печаткою”, – зауважила. Добре, приніс довідку з прокуратури, що людина, про яку писав, за підозрою у вчиненні низки злочинів перебуває у розшуку. Пізніше у своєму рішенні суддя зазначила, що “журналіст пізно, лише на вимогу суду, почав збирати докази”. Та ж суддя чомусь одразу повірила дружині чиновника, що той не перебуває у міжнародному розшуку, а просто “десь поїхав”. Як би не суд вищої інстанції, редакції, на вимогу районного суду, довелося б друкувати спростування. І в ньому йшлося б про те, що цей чиновник надалі перебуває на займаній посаді, що кримінальної справи проти нього не порушували, що людина просто забула повідомити дружині, де вона відпочиває... Якщо в столиці високопосадовці, судячись з мас-медіа, гонорово вимагають лише спростувань надрукованих тверджень, то провінційні чиновники виставляють у позовах такі суми “моральних відшкодувань”, що, програвши суд, журналіст та його родина можуть опинитися на вулиці. То чи варто ризикувати? Чи не краще надавати читачам лише офіційно отриману від прес-центрів правоохоронних структур інформацією на кшталт: “На одній з вулиць одного із міст області громадянин В. зірвав золотий ланцюжок з громадянки Б”. Хоча й за таку інформацію можуть подати позов до суду і виграти процес у газети. Приведе якийсь чоловік трьох свідків, які заявлять у суді, що, прочитавши в публікації про громадянина В., запідозрили у ньому свого сусіда. Той, бідака, від цього здоров’я втратив, за поправлення якого журналіст має заплатити... Або міська адміністрація заявить, що, прочитавши газетну публікацію про важку криміногенну ситуацію, з міста втік іноземний інвестор, через що міський бюджет зазнав мільйонних збитків. І знову винен журналіст... На Заході журналістів, які спеціалізуються на розслідуваннях, називають “сторожовими псами демократії”. У нас цих “псів” постійно намагаються утримати на короткому повідку. Інструментів для цього чимало. Омар Узарашвілі, «Високий замок», 05.08.2009 Ми в соцмережах: Facebook, Twitter, Google+, ВКонтакте 05.08.2009 | |
|
Перегляди: 1889 |
Рубрика: |
Ключові слова: | |
Схожі публікації:
|
©2008-2015 Прес-Центр Використовуючи матеріали з "Прес-Центру" не забувайте на нас посилатися |
Львівські новини Прес-Центрувімкнено
Copyright MyCorp © 2024 | 