Меню
Наталія Балюк: «Лише пізно ввечері розумію, що однією газетою ситий не будеш» | |
 Фото: anturazh.com.uaНаталія Балюк Головний редактор газети «Високий замок» Наталія Балюк дала інтерв’ю журналу «Anturazh» – Успішна жінка має бути віддана своїй роботі, лідером, але водночас робота не повинна шкодити сімейному щастю та домашньому затишку. Як вам вдається все це поєднувати? – Левова частка мого часу віддана роботі. Очолюючи щоденне видання, часу на перепочинок бракує. Засинаю ввечері і прокидаюся зранку з думкою про роботу. Звичайно, з таким способом життя я не ідеальна домашня господиня. Але кожну вільну хвилину присвячую сім’ї, дитині. Чоловік працює у Києві, на вихідні приїжджає до Львова, тому теж є певна специфіка взаємостосунків. Бракує спілкування. Зрештою, скажу вам чесно, цього бракувало і тоді, коли працювали разом в одній газеті і протягом дня бачились по десять разів. – Який у вашій сім’ї принцип розподілу домашніх обов’язків? – Нема ніякого принципу. Хто помив посуд, той помив. Звичайно, буває інколи, як у кожній сім’ї: помий ти, ні ти... – За фахом ви обидва журналісти, люди творчі. Окрім основної роботи, маєте якісь уподобання? – Робота висмоктує всі життєві сили, відтак і часу, і натхнення, і бажання вже на щось інше фізично і морально не вистачає. «Високий Замок» для мене і робота, і хобі. Робота в кайф, тому, мабуть, і хобі не шукаю, хоча відпочинку останніми роками потребую. Раніше розцінювала відпустку як покарання. Коли їздила кудись відпочивати, принагідно шукала теми для газети, збирала матеріал, приїжджала і писала статті, враження з відпочинку. Чоловік сміявся: «Ти як акин, що бачу, те й співаю»… А останнім часом вже хочу відпочивати, чекаю на відпустку. Тоді беру на десять днів 10 книжок. - Де зазвичай відпочиваєте? - Друзі постійно витягують у якісь поїздки, а ми опираємося. Але часом виїжджаємо. Взагалі ми пасивні відпочивальники. Нам би вдома посидіти… Влітку любимо поїхати в рідні Карпати. Ходимо лісом, збираємо гриби. Якщо їдемо на море, то переважно обираємо Хорватію. Я про цю країну, мабуть, статей вісім написала… – У сім’ях завжди виникають якісь дискусії, суперечки, наприклад із політичних питань… – У нас знову ж таки, мабуть, нетипова сім’я. Ми не сперечаємося, не сваримося. Маємо однакові і погляди, і цінності. Якщо, наприклад, дивимося телевізор, новини чи політичні ток-шоу, то одностайно обурюємося. Нас дратують одні і ті самі політики. Та вони, мабуть, дратують більшість українців… – А чоловік як фаховий журналіст, як колишній головний редактор вам допомагає у роботі? Дає цінні поради? – У «Високому Замку» я пройшла всі етапи: стажер, журналіст, заввідділом, заступник редактора, перший заступник, головний редактор. Упродовж цього шляху коригувала себе, свою поведінку, стосунки з людьми. Але найбільше вчилася у чоловіка. Зрештою, і досі вчуся. Його толерантності, стриманості, оскільки по молодості була різкою, безкомпромісною, подекуди навіть радикальною. Тепер, коли очолюю газету, стикаюся з різними ситуаціями, часом думаю, а як в цьому випадку би поводився Степан Володимирович. Інколи нема можливості зателефонувати, порадитися. Доводиться блискавично приймати рішення, тож я заочно звіряю наші думки. Степан Володимирович зараз газету радше сприймає як пересічний читач. Купує у Верховній Раді наш тижневик. Часом робить зауваження, каже, наприклад, що цей матеріал великий за обсягом, а тут невдалий заголовок. – «Високий Замок», як на мене, ‒ газета для думаючих, інтелігентних людей. Це сприяє іміджу толерантної газети, що не женеться за дешевими сенсаціями. Виданню вже майже 20 років. Як вдалося стільки часу проіснувати, по суті, без катаклізмів? Розкажіть про цікавинки з життя «Високого Замку». - Газета, як і життя, не стоїть на місці. Багато чого змінилося і буде змінюватися. Хоча читач зазвичай є консервативним, не любить різких трансформацій. Наприклад, змінимо рубрики, а люди телефонують: чому у вас зникла така рубрика, ми звикли до неї. Свого часу запровадили такі рубрики, як опитування номера, коментар номера. На другій сторінці подаємо актуальну цитату. А за деякий час дивимось: інші газети запровадили у себе те саме, запозичили наші ідеї… До речі, сьогодні вже мало хто пам’ятає, як виникла газета «Високий Замок». Наш день народження – 7 вересня 1991 року. Ми майже ровесники незалежності.Коли постало питання, що робити з газетою «Львовская правда», обласна рада, яка тоді стала власником усіх заводів, пароходів і газет, вирішила: цю газету треба взяти під крило. Хоча вона була і російськомовною. Тодішній голова обласної ради В’ячеслав Чорновіл запропонував Степану Курпілю (на той час заступнику головного редактора газети «Молода Галичина») очолити нову газету – «Високий Замок». Наступний етап – це перехід на двомовний варіант.Коли з’явився україномовний дубляж, тираж українською почав стрімко зростати, російською, відповідно, падати. І зупинився у пропорції: 80 на 20. Напевно, такої широкої аудиторії ‒ і україномовної, і російськомовної ‒ не охоплює жодна газета. – Гостре слово у виданні. Як воно формується, подається? Як герої публікацій реагують на критику? – Болісно. Зауважень не любить ніхто. Але якщо журналіст пише матеріал і дає можливість тому, кого критикує, висловити свою точку зору, то це сприймається легше. Та й стаття стає об’єктивнішою. Хоча пишеш щось критичне про одного лікаря чи про одну лікарню, а стаття сприймається медичним середовищем як атака на всіх фахівців. Мовляв, ми рятуємо людям життя, а ви нівелюєте нашу працю, підриваєте наш авторитет. Те саме стосується освіти. Не дай Бог зачепити якусь школу, дитсадок чи вищий навчальний заклад. Відразу болісна реакція: хто замовив, як посміли, ледь не змова проти української освіти. Оці галузі – освіта, наука, медицина, як на мене, консервативно-тоталітарні. Їх найскладніше критикувати в газеті… Недавно був показовий приклад. Журналістка вирішила попрацювати вчителькою у школі. У нас є рубрика «Журналіст змінює професію». Кореспондентка обрала цивілізований шлях. Звернулася в управління освіти з листом від редакції, аби їй посприяли у цьому експерименті. Начальник управління освіти порекомендувала конкретну школу, але ні директора, ні вчителів не попередили про появу журналістки. Вона прийшла, як практикантка. Кілька днів працювала: проводила уроки, спілкувалася з дітьми, в учительській. Дивилася на професію зсередини. Після цього до Дня вчителя написала матеріал. На відсотків 90 він виявився позитивним, бо справді гарна школа, доброзичливі вчителі. Ну трохи безтолкові, ліниві діти. Списували на контрольній, не знали відомих фактів з історії… Після появи статті мені телефонували стурбовані вчителі цієї школи. До статті жодних претензій не мали, обурило чи налякало, що в колективі була журналістка, а вони цього не знали, мовляв, ви нам шпигунку прислали. Що вона хотіла побачити? Що хотіла викрити? Яка була ваша справжня мета? Відповідаю: «Справжня мета – газетний матеріал». «Але чому нас не попередили?» – не заспокоюються. Ми намагаємося пояснити, що це такий формат журналістського експерименту. Якби попередили, це була би зовсім інша стаття. Мабуть, менш цікава… Одне слово, всім не догодиш. Зрештою, газета і не повинна догоджати…. А має бути цікавою широкому загалу. Зрештою, «Високий Замок» – не лише газета. Це Видавничий дім. Маємо сучасну друкарню, де, окрім своєї, друкуємо чимало столичних газет. Маємо власну мережу розповсюдження преси – кіоски «Високий Замок». Маємо дочірні газети – «Добрий господар», «Добре здоров’я», «Телезамок», «Львівська реклама». – Пані Наталю, охарактеризуйте свій звичний робочий день. Як харчуєтеся, наприклад? - Мене критикують за спосіб життя і чоловік, і батьки. Звичайно, він неправильний, бо упродовж дня я практично не їм. Не снідаю. Тільки мушу каву випити, щоб прокинутися. Протягом робочого дня – лише кава-чай… Щоправда, маю хорошого секретаря, яка інколи підгодовує. Ввечері, після роботи, розумію, що однією газетою ситий не будеш, що дуже голодна, і наїдаюся, аж не можу дихати. А вже на вихідні харчуємося по-людськи. Маємо нормальний сніданок. Обід або вдома готую, або йдемо в кафе, щоб принагідно прогулятися містом. - У вас є авторитети, люди, на яких рівняєтеся? - Беззаперечні авторитети – батьки і чоловік. Зрештою, як і всі високоморальні люди. Якщо поіменно, то це, мабуть, такі особистості, як Мирослав Попович, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, Ліна Костенко, і багато-багато інших. Когось я знаю особисто. Левко Лук’яненко – людина з доброю енергією, порядна. Цей чоловік швидше відійде вбік, ніж схибить. Ліна Костенко ніколи у політику не йшла, нікого не підтримувала. Єдиний раз вийшла на Майдан, щоб задекларувати свою громадянську позицію. Можливо, навіть не усвідомлювала, наскільки демонстрація її позиції була важливою для суспільства. - Вашій донечці 15 років. Ким її бачите? - Вона тільки формується. Я бачу її у журналістиці, враховуючи сферу діяльності батьків. Юля себе пробує: непогано володіє словом, комунікабельна. Ходить на вокал, хоче співати… - Як жінка мусите приділяти собі увагу: косметолог, масаж… - З таким способом життя нема коли поїсти, вже не кажу про щось інше. Косметологічними процедурами і масажем точно не зловживаю. Але інколи викроюю час для відвідування салону краси «Багіра». Там чудовий персонал. Дівчата самі телефонують, нагадують, що давно мене не бачили. Зворушливо, коли про тебе дбають. А зранку достатньо п’ять хвилин, аби підмалювати вії, губи, зачесатися і духами пшикнути. Розмовляла Олександра Тимчишин «Anturazh», 14.08.2011 Ми в соцмережах: Facebook, Twitter, Google+, ВКонтакте 22.11.2011 | |
|
Перегляди: 2802 |
Рубрика: |
Ключові слова: | |
Схожі публікації:
|
©2008-2015 Прес-Центр Використовуючи матеріали з "Прес-Центру" не забувайте на нас посилатися |
Львівські новини Прес-Центрувімкнено
Copyright MyCorp © 2024 | 