Меню
Степан Курпіль: «Олігархи ставляться до газет, як до утриманки, набридло – кинув» | |
 Фото: obozrevatel.comСтепан Курпіль 7 вересня газета «Високий замок» святкує своє 20-річчя. З цієї нагоди Вголос вирішив поспілкуватись з засновником і першим редактором видання Степаном Курпілем про майбутнє традиційних газет, минулих журналістів і сучасні проблеми ринку. — «Високий замок» святкує 20-річчя. Як би Ви, як людина, яка стояла біля витоків і багато років керувала цим медійним проектом, сьогодні окреслили місце цієї газети у львівському інформаційному просторі? — «Високий замок» займає солідне місце не тільки в львівському, але й в загальноукраїнському інформаційному просторі. Це - шанована газета, яка, зрештою, відома не тільки в Україні, але й за межами України. У 2002 році газета отримала престижну міжнародну нагороду "Цайтштіфтунг” (Німеччина) – за високі стандарти якісної журналістики у Східній Європі. «Високий Замок» читають українці і в Австралії, і в Штатах, і в Канаді, і в Польщі, в багатьох інших країнах завдяки передусім Інтернет-версії газети. Також наші заробітчани, які працюють в Іспанії, Греції чи Італії, отримують друкований варіант газети, який привозять бусики. І люди біля церков щонеділі купують «Високий замок». Я думаю, що «Високий замок» не тільки зберіг імідж газети солідної, газети, яка впливає на громадську думку, але й газети, яка постійно модернізується, змінює обличчя відповідно до вимог часу. В тому числі і поліграфічне обличчя. Останнім часом видавничий дім «Високий замок» купив та інсталював нову німецьку поліграфічну машину "Медіа-ман”, яка має багато функцій і дозволяє робити газету на цілком сучасному поліграфічному рівні. Важливо, що стабільними залишаються принципи: об’єктивність, правдивість, відданість демократії. — «Високий замок», попри ті технічні нововведення, про які Ви говорите, достатньо консервативне видання за стилем. Але нещодавно газета змінила формат свого четвергового номеру. З чим це пов’язано? — Газета змінила формат всіх номерів, не тільки четвергового, але й будніх номерів. Річ у тім, що формат А2, який у світі тривалий час вважався форматом видань якісних, солідних, уже перестав сприйматися як необхідний атрибут такого типу газети. Це - загальносвітова тенденція, коли газети з формату А2 переходять на таблоїдний формат А3. Насамперед це, очевидно, диктується вимогами часу, динамічністю життя, коли газету читають в транспорті, в маршрутках, в поїздах, в автобусах. Раніше газету частіше читали винятково вдома, за столом, на дивані. Зараз життя стало більш насичене, швидке. І формат А3 без сумніву є більш зручним для користування. Тому невипадково такі солідні газети як «Вашингтон пост» ( The Washington Post), «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) і багато інших змінили свої формати. Окрім того, менший формат зобов’язує редакцію робити газету більш тематично різноманітною, а матеріали – більш стислими. Отут і проявляється сучасна риса журналістики – лаконічність – "сестра таланту”. Хоча є ще країні, де формат А2 досить популярний. Це насамперед скандинавські країни, Німеччина. Однак тенденція зміни формату до меншого існує, і це вже історичний факт. — У контексті цих змін, які найважливіші зміни в газетному бізнесі відбулися за останні 20 років і які виклики сьогодні стоять перед друкованою пресою на Львівщині? — Говорять про те, що газетний ринок переживає кризу. І це не тільки українська тенденція, це загальносвітова тенденція. Симптоми цієї тенденції такі, що тиражі газет в усьому світі зменшуються. Пояснення цього явища полягає в тому, що розвивається Інтернет, розвиваються електронні засоби масової інформації. А також життя стало більш насиченим, більш напруженим, більш динамічним. Люди не мають багато часу на читання преси. Їм зручніше сісти перед комп’ютером або телевізором, натиснути на ґудзик і дивитися новини чи якийсь фільм. Не треба напружуватися, читаючи. Тому що читання – це не тільки відпочинок, а також і праця. Мабуть, такі зміни в трендах життя позначаються на пресі. Крім того, кілька останніх фінансових криз, господарських криз суттєво впливають на рекламний ринок. Рекламний ринок теж реагує на економічні спади скороченням. Насамперед це, звичайно, позначається на пресі. Тому не всі газети виживають. Чимало газет закриваються. У Львові за останній час також зникло кілька газет. І «За вільну Україну», і «Молода Галичина», і «Поступ», і «Аргумент-газета», і багато інших, які, в принципі, були досить популярні в той чи інший час. Але я так розумію, що не витримали фінансових труднощів. Звичайно, з’являються і нові проекти. Газети загальноукраїнські, які в основному мають поширення в Києві, стараються проникати і на західноукраїнський ринок також. Зокрема я знаю, що, наприклад, газета «Сегодня» здійснює масовий десант на західноукраїнський ринок. Але це, як правило, проекти, за якими стоять дуже великі гроші. Ці газети не є рентабельними. Їхні власники – це, як правило, олігархи – дотують свої видання з інших бізнесів. Їм, очевидно, йдеться насамперед про політичний вплив, про вплив на громадську думку, а не про пресу як різновид бізнесу. — Чому більшість ЗМІ в Україні є дотаційними? — Думаю тому, що немає достатнього рекламного ринку. В Україні є багато надзвичайно багатих людей, які дивляться на ЗМІ як на, скажімо, якусь допоміжну ланку в розвитку свого бізнесу чи в утвердженні своєї політичної позиції. І якщо багато газет дотуються, то ті газети, які не дотуються, які змушені виживати за рахунок власної видавничої діяльності, звичайно відчувають певний дискомфорт, оскільки умови, в яких вони видаються, є різними. Звичайно, що дотаційній газеті легше виходити, тому що там не завжди рахують гроші. Гроші здобуваються там завдяки енергетичному бізнесу, металургійному і так далі. І це дуже великі гроші. Тому затрати на газету для тих бізнесменів не є суттєвими, критичними. Вони можуть собі дозволити видавати більше сторінок, не економлять на кольорі, редакційних витратах. А газети, які живуть за рахунок свого читача, за рахунок реалізації і надходжень від реклами, змушені рахувати кожну сторінку, кожен аркуш для того, щоб вкластися в бюджет, і для того, щоб бути рентабельними, щоб не збанкрутувати. Іноді олігархам набридають ці забавки в газети, набридають витрати, які вони несуть на це, і тоді вони закривають проекти. Тут, як приклад, я можу навести «Газету по-київськи». Це, без сумніву, була популярна газета, професійно зроблена. Але газета, яка поїдала десятки мільйонів доларів на рік. І навіть такий потужний бізнесмен, як Ігор Коломойський, вирішив, що йому це непотрібно. У нього є телеканали, які є більш потужним засобом впливу на масову свідомість. Він вирішив відмовитися від газети. Іноді і олігархи економлять на газетах. Ставляться, як до утриманки, набридло – кинув. — Який період для «Високого замку» був найважчим з економічної точки зору? — Завжди є складним період становлення, це десь початок 90-х років, оскільки газета була створена на базі іншого видання – газети «Львовская правда», яка мала певний компартійний імідж. Тому насамперед довелося змінювати імідж газети. Хоча назва стала іншою, але багато читачів залишилося. Пригадую ті часи. У 1991 році я працював заступником головного редактора газети «Молода Галичина». І раптом мене кличе на розмову В’ячеслав Максимович Чорновіл і пропонує очолити газету «Високий замок». Я, звичайно, довго вагався, висловлював перед тим свої сумніви Михайлові Косіву, Миколі Гориню, які працювали тоді в обласній раді. Імідж «Молодої Галичини» був значно вищий «Високого замку». Та й зарплата заступника - на кілька порядків вищою у «Молодій Галичині», ніж у керівника «Високого замку». Я хотів поділитися своїми сумнівами з Чорноволом, що колектив там, кажуть, конфліктний, кажуть, що «сплетуть мені личаки» дуже швидко. Але коли я прийшов на розмову, Чорновіл відразу почав розказувати, які завдання він бачить перед газетою. Він хотів би, щоб ті люди, які 50 чи більше років читали «Львовскую правду» і нічого не знали про українську культуру, про українську історію, нарешті дізналися про неї правду. І коли я слухав цю легендарну людину, яка стільки вистраждала за Україну, то я вже зі своїми сумнівами просто замовк, залишив їх при собі. Мені стало навіть якось незручно, що я вагався. І так я погодився. Щоправда, за однією умовою, що газета буде виходити не лише російською, але й українською мовою. Чорновіл відразу погодився. І ми через півроку після старту почали вихід українською мовою. Тоді україномовний тираж закономірно ріс, відповідно до складу населення Західної України. Російськомовний падав і зупинився в якийсь період на певній позначці. Це був непростий період формування колективу, період, коли багато чого руйнувалося. І власне в той час «Високий замок» виступив новатором в Україні в деяких сферах, зокрема в сфері розповсюдження преси. Ми перші в Україні почали створювати свою фірмову мережу розповсюдження. Це - власна система кіосків, точок продажу преси. Після нас почали робити це і інші видання у Львові і в Україні, але ми були перші. Ми також перші почали думати про власну поліграфічну базу. І це теж був абсолютно виправданий необхідний, передбачуваний крок. Тому що тільки завдяки поліграфічній базі, завдяки економічній базі, системі розповсюдження газета може себе почувати економічно незалежною. Якщо вона економічно незалежна, то, без сумніву, це дає їй ґрунт для того, аби бути політично незалежною. Звичайно, всі газети мають ті чи інші політичні симпатії, і не тільки в Україні, але й в усьому світі. Але при цьому завжди треба старатися зберегти об’єктивність. Бо об’єктивність – це, напевне, основна риса якісного інформаційного продукту. І сьогодні «Високий Замок» - це не тільки газета, а цілий видавничий дім, що випускає також інші популярні видання: "Добрий господар”, "Добра кухня”, "Добре здоров’я”, "Телезамок”. Якщо двадцять років тому в редакції працювало 30 людей, то зараз у видавничому домі – близько трьохсот, які справно отримують зарплату. Причому, "на біло”, офіційно, а не в конвертах. За підсумками 2010 року видавничий дім «Високий Замок» став переможцем у всеукраїнському конкурсі "Кращий платник податку” (в сфері мас-медіа) разом із телеканалом "1+1”. — Як оцінюєте львівську школу журналістики, як вона змінилась? Які основні відмінності між журналістом 90-х років минулого століття і журналістом 2011 року? — Досить важко зробити такий аналіз, тому що є багато чого спільного у тих і теперішніх часах. Але є і відмінності. Думаю, що львівська школа журналістики завжди була високопрофесійною. Якщо брати рівень регіональних засобів масової інформації , то львівські ЗМІ є, на мою думку, на найвищому рівні. Зрештою, це оцінюють представники інших регіонів. Я часто як секретар Національної спілки журналістів спілкуюся з редакторами з інших областей, і вони завжди відзначають високий рівень львівської преси. Я б сказав, що на початку 90-х ця різниця, ця відмінність у професійності була дуже разючою, наприклад, із газетами Дніпропетровська, Запоріжжя, Донецька. Зараз вона майже стерлася. Хоча все таке є. Щодо самих журналістів. Знаєте, і тоді були професіонали, і зараз є професіонали. Тоді були ліниві люди і халтурники, і зараз є ліниві люди і халтурники. Мені здається, що єдина така відмінність, яка існує, це більша грамотність журналістів, які вийшли із Львівського університету в кінці 80-х років - на початку 90-х років. Цьому приділялося тоді значно більше уваги, а також – образній системі мислення, образному відтворенню подій. Зараз журналістика українська дещо спрощується і стає більш подібною на американську, коли важливо просто подати факти. Іноді часто дуже сухо, безпристрасно. Такий підхід також прийнятний. Але на мою думку, журналістика – це творчість. А творчість передбачає емоції, образний стиль мислення. Тому я дотримуюсь такої, можливо, консервативної тенденції у журналістиці. Є така модна західна теорія, що сучасна газета – це як телевізор. Багато кольору і легкості. — Більшість поважних українських газет уже представлені в Інтернеті. Як вважаєте, чи зроблять вони свої Інтернет-версії платними, наслідуючи світові тенденції? — Уже протягом багатьох років ця тенденція існує. І я думаю, що успішність розвитку Інтернет-видань залежить також від економічної складової. Якщо у світі, наприклад у Західній Європі, суспільство більш заможне, воно може собі дозволити платити за Інтернет-видання, наприклад, «Шпіґель» (Der Spiegel) досить грубі гроші. І це Інтернет-видання відрізняється від друкованого видання, це практично дві різні версії. То українське суспільство, на жаль, дуже бідне. Ми маємо десь понад 6 мільйонів людей, які живуть за межею бідності , причому за межею українського рівня бідності. Це просто катастрофічний рівень бідності. Це, на мою думку, основна проблема України. Тому сподіватися на те, що люди зможуть викладати гроші за Інтернет-видання, це, мабуть, було б безпідставно. Хоча час змінюється, і все можливо. Але наразі я не знаю Інтернет-видання, яке було б рентабельним. Таких, можливо, в Україні є два-три. — Питання до Вас, як до члена Комісії з журналістської етики: скажіть, які головні етичні проблеми постають сьогодні перед українською журналістикою? — Я був членом цієї комісії до депутатства. Мені дуже подобається вислів голови Національної спілки журналістів Ігоря Лубченка: "Владу нижче пояса не бити і не цілувати”. Практично етичні проблеми ті ж, що були раніше. Це - дотримання норм моралі при написанні матеріалу. Це - насамперед з’ясувати для себе кожному журналісту що є моральне, що є неморальне, де є межа, через яку не можна переступати, де є межа замовності, що переходить у кілерство. Це - найважливіше. Пам’ятаю свого вчителя, професора Здоровегу, який говорив багато розумних речей. Але одна мені здається визначальною: журналіст повинен продавати свою працю, але не совість. Якщо журналісти будуть продавати свою працю, то вони ніколи не втратять совісті. Якщо для журналіста не буде межі у тому, коли платять великі гроші, коли будь-що дозволене – перевірено-не перевірено, правда-неправда – і коли гроші затьмарюють совість – це, без сумніву, речі неприйнятні. В усьому є межа. Я думаю, що межа є і в цинізмі, і в усіх інших негативних речах, які присутні в нашому житті. Я наприклад, як секретар Спілки журналістів, як колишній редактор, завжди старався проводити таку політику, щоб принаймні у Львові видання між собою не воювали. Іноді це вдавалося, іноді ні. Але якщо порівнювати інші регіони, то там журналістські війни значно поширеніші, ніж у нас. Хоча у світі також існують журналістські війни різних видань. Але там також значно більше журналістської солідарності, поваги одне до одного, до авторських прав. — Чи доводилося Вам стикатися з порушенням журналістської етики, коли Ви були головним редактором «Високого замку»? Якщо так, то як Ви вирішували ці проблеми? — Так, звичайно, доводилося стикатися. Наприклад, журналісти пропонували якісь замовні матеріали і заробляли на цьому, особливо висвітлюючи кримінальні і судові теми. Як я боровся? Дуже ж легко помітити, що матеріал є заангажований, однобокий. І коли ти журналісту говориш, що треба взяти точку зору іншої сторони, а він починає щось вигадувати, що він не міг додзвонитися, що ті не хотіли відповідати, тоді я при журналістові набираю номер телефону і кажу: «Чи ви в курсі, що є така історія про вас, і чи хотіли б ви дати коментар?». «Ну, – кажуть, – звичайно, я не в курсі, нічого не знаю». І коли такі речі траплялися, то більшість журналістів корегували свою поведінку. Один-два рази, і після цього вони припиняли займатися такими «художествами». Але був один випадок, коли довелося людину звільнити з роботи, тому що цей журналіст свідомо ішов на конфлікт і не хотів реагувати на такі речі. — Ще у 2007 році Ви говорили, що Інтернет-виданням треба обов’язково реєструватися, щоб вони несли відповідальність за можливі зливи компроматів. Ви пропонували карати за порушення авторського права в Інтернеті не лише штрафом, але й позбавленням волі. Минуло чимало часу. Як за цей час змінилося Ваше ставлення до цієї проблеми? — Я не пам’ятаю, чи я аж такі жорсткі висловлював думки, особливо щодо позбавлення волі. Це, можливо, вже занадто. Це було б наругою над свободою слова. Я вважаю, що Інтернет-видання – це повноцінні видання. І було б добре, якби вони проходили таку ж реєстрацію, як друковані видання, і мали всі права, як друковані видання, і мали також всі обов’язки, як друковані видання. Тому що і досі через Інтернет-видання зливається дуже багато різного компромату, який часто не відповідає дійсності. Іноді відповідає, іноді не відповідає. Дуже багато іде такого зливу. Коли видання ніби є і ніби його немає, то з нього якось і запитати важко і ніби відповідальності нема. І журналісти, можливо, не відчувають такої відповідальності за правдивість свого слова, за правдивість свого розслідування, якщо воно є. Мені здається, що це було б в інтересах і видань, і читачів. Тут можливо, мав би бути також вибір. Якщо хтось хоче реєструватися, то нехай реєструється. І відповідно до цього він буде мати якісь переваги. Якщо хтось не хоче реєструватися, то нехай працює, як працює. Але мені здається, що статус таких незареєстрованих видань був би нижчим, ніж тих, які пройшли офіційну реєстрацію. . — У березні цього року Ваш законопроект про внесення змін до Закону «Про інформацію» не прийняли, а повернули для доопрацювання. Яка доля цього законопроекту зараз? — Зараз він буде, мабуть, включений до порядку денного. Хоча, важко сказати, бо цей законопроект спрямований на захист інтересів журналістів. Законопроект встановлює чіткий перелік документів, що засвідчують професійну належність журналіста, виключає положення про інші випадки, в яких працівнику засобу масової інформації забороняється збирати інформацію в районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, воєнних дій; уточнює поняття «оціночне судження»; вводить підставу відшкодування моральної шкоди суб’єкту владних повноважень за поширення недостовірної інформації про нього. Але мені здається, що теперішня влада не дуже б хотіла, щоб права журналістів були більш захищені, ніж вони є захищені на цей момент. Є ще один законопроект, який рекомендований комітетом з питань свободи слова та інформації до прийняття у першому читанні. Це - законопроект «Про реформу державної та комунальної преси». Але немає в теперішньої влади політичної волі розглядати такий законопроект і давати можливість друкованим виданням ставати незалежними від влади і йти у вільне плавання. Мій законопроект передбачає для них таке право вибору: залишатися підпорядкованими, умовно кажучи, рабами, чи попробувати йти у вільне плавання. Чому я пропоную у цьому законопроекті таке право вибору? Тому що, якщо всіх зобов’язати піти у вільне плавання, то багато видань просто загине, і ми, намагаючись зробити добру справу, просто породимо нову армію безробітних журналістів, чого б я звичайно, не хотів. Але дати журналістам право вибору: бути вільними від влади, від’єднатися від співзасновництва чи засновництва влади, створити свій незалежний засіб масової інформації – таке право, без сумніву, повинне бути закріплене законом. Тому що те, що, наприклад, відбулося у Львові, коли «За вільну Україну» і «Високий замок» вийшли з підпорядкування влади, то це відбулося за доброю волею Львівської обласної ради. На жаль, такої доброї волі інші органи місцевого самоврядування, державної влади в Україні не продемонстрували. Хоча прохання з боку інших журналістських колективів були. — Окрім тих змін, які Ви пропонуєте у своєму законопроекті, можливо, є ще якісь зміни, які Ви б хотіли впровадити в закон України «Про інформацію»? — Зважаючи на те, що знову посилюється тиск на засоби масової інформації, існують ті чи інші види цензури, самоцензури, яка обумовлюється політикою влади, добре було б, щоб журналісти були більш захищені щодо джерел інформації. Щоб вони не були зобов’язані у певних випадках розкривати ці джерела. Тільки тоді можна буде більш повноцінно боротися з корупцією, більш повноцінно створювати громадянське суспільство. Тому що журналісти все ще залишаються незахищеною категорією. Досить часто бачимо, як на журналістів тиснуть, фізично вбивають. На жаль, це продовжується. І справа Василя Кліментьєва – ще одне свідчення того, що небезпека для журналістів не минула. Розмовляла Ольга Савальська, «Вголос», 06.09.2011 Ми в соцмережах: Facebook, Twitter, Google+, ВКонтакте 07.09.2011 | |
|
Перегляди: 2778 |
Рубрика: |
Ключові слова: | |
Схожі публікації:
|
©2008-2015 Прес-Центр Використовуючи матеріали з "Прес-Центру" не забувайте на нас посилатися |
Львівські новини Прес-Центрувімкнено
Copyright MyCorp © 2024 | 