Меню
Олександр Сирцов: «Рівень зарплати визначає рівень журналістики» | |
 «А чому саме з Сирцовим?», — запитали мене друзі, коли дізнались, що вирішив зробити з ним інтерв’ю. Підозрюю, що таке ж запитання виникло й у тих, хто читає зараз ці рядки. Відповідаю: тому що Олександр Сирцов — один з найдосвідченіших у Львові новинарів, яких я знаю. Репортер з великої букви «Р». Йому вже майже 47 років, але він й досі не зрадив журналістиці, причому, як бачу, його пре «жива» журналістика. Він належить до числа тих журналістів, про яких кажуть, що їх годують ноги. Ми з Олександром знайомі вже більше десяти років. Працювали разом в інформаційному агентстві під керівництвом Ірини Марушкіної, слідами якого на львівський медіа-ринок згодом вийшли ZIK, Zaxid.net, «Гал-Інфо» та інші новинні онлайн-ресурси. Олександр Сирцов ще працював у західному бюро газети «День», випусковим редактором в «Гал-Інфо», в газеті «15 хвилин». Зараз він поєднує роботу на посаді редактора відділу львівських новин у «Львівській газеті» та кореспондента радіо «Ера». — Саша, що Ти думаєш про конфлікт на «Львівській хвилі»? Кого більше підтримуєш і чому? — Який конфлікт? Чесно кажучи, я не в курсі. Я тільки побачив, що там йде набір журналістів, який проводить Балинський і ще хтось. — І Люба Сорокіна. — Так. І це — єдине, що я про це знаю. — Ти підписав звернення «п’ятдесяти чотирьох». Я маю на увазі звернення 54 журналістів до ЛОО НСЖУ з приводу порушень етико-моральних норм і Закону про друковані ЗМІ газетою «Експрес» і персонально її головним редактором Ігорем Починком. Ти згідний з усім, що в ньому написано, чи поставив підпис, так би мовити, за компанію? — Я досить багато чув про Починка від різних людей. Спостерігаючи за роботою «Експресу», у мене склалася своя думка про їхню роботу, зокрема про роботу Починка, і, скажемо так, я не в захваті від Починка. — Чому? — Є така річ як «порядність». Я багато чув про те, що в «Експресі» люблять використовувати працю на халяву. Тобто люди працюють, а їх потім там «кидають». Я думав, це стосується тільки журналістів. Але з того, що писали у «Львівській газеті», дізнався, що не тільки журналістів. Це стосується і його партнерів. Тобто це в нього такий принцип життя. Так не можна! Допускаю, до певної міри на мене вплинула і думка середовища, хоча я не вважаю, що дуже від неї залежу. — Ти висвітлював нещодавній візит Януковича на Львівщину, коли нібито випущена ним ракета впала у водосховище с. Грушів. Як Ти думаєш, навіщо президент приїжджав в область? Гадаєш, відвідини полігону — це була його основна мета? — Не думаю. Заодно він десь щось дивився. Що саме? Це треба бачити повну програму візиту, до якої ми, журналісти, не маємо доступу. Як людина досвідчена він може багато-що побачити. Взагалі ці візити видаються мені дуже сумними. — Візити Януковича чи президентів взагалі? — Саме Януковича. Останній візит мені запам’ятався тим, що Янукович був дуже блідий. — Може, його знудило у вертольоті. — Можливо. Не знаю. Хоча, якщо він часто літає, мав би уже звикнути. У мене є враження, що в нього є певний страх. Я не можу порівнювати, бо не знаю, як організовуються його поїздки, скажімо, в Донецьк. Я там ніколи не був. Але те, що на Львівщині вони проходять з більшими заходами безпеки, ніж було раніше, — це факт. Порівнюючи з візитами Ющенка чи Тимошенко. З приходом Януковича в автобусі з журналістами з’явився працівник СБУ. Коли Янукович приїжджав в «Рокс» («Рокс» — народна назва Палацу залізничників у Львові. — авт.), там в кулуарах ходили солдати з собаками. Такого раніше не було. Я про це писав. — У грі «Манчкін» є карта «Повітряні кульки», з допомогою якої можна відволікти увагу монстра і втекти. Так-от наш колега Богдан Юрочко вважає, що останнім часом журналісти все частіше купуються на «кульки», які піар-технологи запускають, аби відволікти увагу медіа від основного. І візит Януковича — чергове підтвердження цього, вважає він. Тобі не здається дивним, що після цього приїзду президента Львівська обласна рада на раз-два прийняла сланцеву угоду? — Я не знаю, чи можна так напряму одне з другим пов’язувати. Це може бути один із чинників. В принципі, у Януковича там ніби ніяких зустрічей з депутатами не було, але, можливо, його супроводжували перші особи області, в тому числі і Колодій (Петро Колодій, голова Львівської облради. — авт.). Цілком можливо, що вони могли провести якусь там розмову. Тому що, коли приймалась угода про сланцевий газ, видно було, що, попри весь той антураж, «Свобода» не чинила такого стовідсоткового спротиву. — Ти гадаєш, «Свобода» здала це питання? — Я допускаю такий варіант. — Як Ти відрізняєш натуральний інформаційний привід від зрежисованого? — Інколи це тяжко зробити. Дивлюся на те, хто організовує прес-конференцію. Я намагаюся відвідувати прес-конференції тих людей, яких знаю. Воно десь, може, обмежує коло, але принаймні я знаю, що це вже щонайменше не зрежисовано. Часто прес-конференції відбуваються, тому що це передбачено умовами грантів, які надають західні фонди. Ці прес-конференції потрібні просто-на-просто для звітності. Тому треба звертати увагу на те, хто організатор, хто фінансує, що вони раніше робили, і робити висновки. Так само з мітингами. — Останнім часом у нас зловживають пікетами. Будь-яка шарашкіна контора може взяти і провести пікет, це подається як подія і журналісти її беззастережно висвітлюють… — Я, наприклад, дивлюся на учасників мітингу. Є дуже простий спосіб визначити, прийшли вони через переконання чи, скажімо, за гроші — треба запитати рядового учасника мітингу, чого він прийшов. Він би мав чітко відповісти. Якщо мітинг дуже гарно вибудуваний, чіткий, правильний, коли всі строєм — це 100% режисура. Ще один індикатор — поведінка людей. Якщо люди прийшли через те, що їх хвилює, вони будуть про це говорити між собою. Якщо їх пригнали, вони будуть просто стояти. Це буде одразу видно. Особисто мене дуже насторожують малочисельні акції за участю студентів. 95%, що це — режисура. — Нещодавно мені на очі потрапила інфографіка «Як рахувати людей у натовпі». Вона мені видалась надто складною, і тут я пригадав, що у Тебе був власний метод підрахунку кількості людей на мітингах. Можеш нагадати, у чому він полягає? — Якщо людей небагато, їх можна просто перерахувати. Тупо. Якщо багато, є методика, яку застосовує міліція. Вона полягає в тому, що на одному квадратному метрі вміщується чотири людини. Це треба помножити на площу території, на якій відбувається масовий захід. При цьому треба врахувати, що на периферії люди стоять рідше. І ще одне. У нас мітинги відбуваються приблизно в одних і тих самих місцях. Тобто можна підійти до когось з представників міліції і запитатися, скільки прийшло людей. В кожному з місць вміщається стандартна кількість людей. На мітингу, який проводиться на площі біля пам’ятника Шевченку, 100 тисяч не влізеться ніколи! — Скільки тоді? — Мені здається, в районі 10 тисяч. — А біля облради? — Там менше. Там складніше, бо там є парк, і люди розсіяно стоять на газонах.  «95% ПРЕС-РЕЛІЗІВ НЕ ЗАСЛУГОВУЮТЬ НАВІТЬ НА ТЕ, ЩОБ ЇХ ВІДКРИВАТИ» — Років десять тому Ти констатував, що в медіа-просторі багато інформаційного сміття. Поясни, що маєш на увазі під «інформаційним сміттям»? — Інформаційні повідомлення, які, по суті, не є новинами, і призначені для того, щоб забити сайт. Як правило, це повідомлення про малозначущі події. Буває, що якась подія штучно дробиться на маленькі повідомлення, по два, три, чотири речення. В результаті виходить багато новин. По якості вони… Коли читаєш ті два-три речення, не можеш зрозуміти, що там і до чого. Але сайт наповнений. Ще один шлях утворення інформаційного сміття: є державна структура, в державній структурі є начальник, начальник хоче піаритись. Підходить до мене одна знайома і каже: «От, я тут працюю в прес-службі державної структури. Як би нам налагодити співпрацю?». Кажу: «Присилайте прес-релізи, будемо дивитися. Якщо буде щось цікаве…». Хоча, чесно кажучи, я сумніваюсь, що там може бути щось цікаве. Але начальник дуже хоче! Ну, і починає прес-служба продукувати прес-релізи з певною періодичністю. Суть в тому, що ця державна структура нікому нафіг не потрібна, і скільки б вона не продукувала прес-релізів, 95% з них не заслуговують навіть на те, щоб їх відкривати. — Що змінилось за ті десять років? — Сміття побільшало. — Чому ніхто його не «утилізує»? — Тому що це нікому не потрібно. Адже сайт повинен про щось писати, ставити новини з високою періодичністю, бажано кожні 5-7 хвилин. Стільки новин ти не набереш. Топових новин мало. Якщо є доступ до статистики, можна побачити, що є кілька новин, топових, які беруть велику відвідуваність, а є новини, які мають одне-два-три відвідування, у кращому разі. Але вони заповнюють сайт. — Я зауважив, політичні новини у Львові, як не дивно, читають погано. — Місцева політика не має настільки серйозного впливу. На що вона має вплив? Народ політика не цікавить, бо вона перестала бути цікавою. От був період, я це добре пам’ятаю, коли відбувались партійні конференції Руху, — ми на тих конференціях сиділи «від» і «до». Там ще годі було на них потрапити, йшла боротьба за це. Це була подія і це читалося. — Журналісти інтернет-видань нарікають на недобросовісних колег, які крадуть їхні новини і не посилаються. Як Ти ставишся до передруку новин без зазначення джерела? — А першоджерелом є яка-небуть прес-служба. (Сміється) Новини крали завжди. Наскільки я пригадую, авторське право на інформацію не поширюється. Коли ще не було інтернету, новини також передирали. Я ловив на цьому людей. Якось, коли ще працював в газеті «День», прийшов до одного редактора, показав йому свою сторінку з газети «День», яка вийшла одною датою, і сторінку з його газети, яка вийшла пізніше. Я там підкреслив, здається, всі абзаци, вони були просто переставлені і, можливо, там були якісь стилістичні правки. Я запропонував йому знайти відмінності. Він сказав, що це їхній позаштатний автор винен. Потім прийшов їхній редактор відділу, який це курував, ми з ним пішли на каву і на цьому все закінчилося. — Є сенс боротись з крадіжками? — Є. Боротися з цим потрібно. Просто це треба робити кваліфіковано. Крім того, тут треба доводити не факт одноразового передруку, а систему передруків. Принаймні я знаю одного чоловіка, який за це полетів з роботи. — Коли журналісти обговорюють питання плагіату, найчастіше чути пропозиції подавати на порушників до суду. А в Етичному кодексі українського журналіста за плагіат «світить» громадський осуд… — І що? Вдаватися до суду? Ми ж всі входимо в одну невелику тусовку. От ти подаш до суду, потім все одно ти з тою людиною десь перетнешся… Судитися — це вже крайній захід. Громадський осуд… Якщо значну частину влаштовує передирання, то хто буде осуджувати? Людина, яка робить те саме?! — У 2005 році, коли Ти працював випусковим редактором в «Гал-інфо», на «Вголосі» вийшла інформашка, в якій йшлося про те, що ви «передирали» з «Вголосу» новини. Тобі було за це соромно? — Я такого не пам’ятаю. — Якої Ти думки про рівень львівських інтернет-видань? — Тяжко казати. Кожне видання має свій рівень, і дати загальну оцінку — для мене це як середня температура по палаті. Вони є різного рівня. Я би не хотів говорити, хто кращий, хто гірший, бо це буде некоректно. Вони дуже різні по контенту, по наповненню, по додаткових продуктах. Є видання серйозні, які мають російську, польську, англійську версії. Є видання, які мають тільки українську версію, і то тільки новинну. Відвідуваність сама по собі не свідчить про якість. Ми вже говорили, що відвідуваність часто забезпечується попсовими новинами. Чи це означає якість? Я сумніваюся. Це є лише один з чинників якості. Крім відвідуваності, треба дивитися на контент, мови, встигання за новинами і так далі. — Що бракує львівським інтернет-виданням? — (Задумався) Як на мене, дуже бракує хорошої економіки. Я не бачу потягу писати про економіку. — Економіка читається гірше за політику. — Вона читається погано, але її читають інші люди. Я думаю, ті, хто читають про економіку, є цікавішими читачами, навіть з точки зору реклами. Ще у нас велика проблема з міжнародною журналістикою. — А є сенс регіональному сайту писати «міжнародку»? — Думаю, так. Причому, якщо економіка у нас ще якось є, то «міжнародка» в нас — це переважно йдуть передруки з інших, закордонних, видань, в основному російських. Хто володіє англійською — то ще з англійських. Хто володіє польською — з польських. Вона потрібна. Говорячи про міжнародну тематику, я маю на увазі не новини клепати, а якусь аналітику. Взагалі у нас багато незаповнених ніш. Є над чим працювати. — Твій прогноз: як надалі розвиватиметься регіональна новинна журналістика? Кількість перейде в якість? — Я не впевнений, що на якість перейдуть.  «ЖУРНАЛІСТ ПОВИНЕН МАТИ МОЖЛИВІСТЬ ЗАРОБИТИ НА ВЛАСНЕ ЖИТЛО» — Чому журналісти у Львові так мало заробляють? — По-перше, тому що є багато роботи, яка не потребує особливої кваліфікації. Поширення того ж таки інформаційного сміття. Для того, щоб це робити, не треба великого розуму. А якщо не потрібно великого розуму, то за що платити?! По-друге. Я проглядаю сайти про працевлаштування. Не тому, що я хочу щось міняти в плані роботи — просто цікаво. Там є така цікава штука: на одному з сайтів вираховують, скільки готові платити роботодавці і скільки хочуть журналісти. Так-от у Львові журналісти хочуть менше, ніж готові платити роботодавці. Це трошки дивно, бо в цілому по Україні все навпаки. — Чим би Ти це пояснив? — Тим, що в нас змінився склад журналістів. У журналістиці, як правило, довго не затримуються. На місце кваліфікованих журналістів приходять студенти, а вони готові працювати за нижчу зарплату. Ти подивись, хто ходить зараз по прес-конференціях. На віковий і статевий склад. В основному, дівчатка. Я не хочу, щоб мене вважали жононенависником, але це факт. Коли я ще працював у «Дні», брав участь у зустрічі Івшиної (Лариса Івшина, головний редактор газети «День». — авт.) зі студентами факультету журналістики Львівського університету. Тоді я вперше зауважив, наскільки ця професія фемінізована. — Це недобре? — Це погано. Дивись, яка штука виходить: є хороша старанна дівчинка, вона вчиться 11 років в школі. Вона хороша учениця. Вчиться на 12-11 балів. Успішно складає іспити і вступає на журналістику. Там вона так само старанно навчається. Її там нібито чогось вчать. Нібито. З того, що до мене приходить на практику, в мене є сумніви, що їх там чомусь вчать. Я не кажу про всіх. Там є різні. Наприклад, цього року в мене було кілька хороших практиканток. Але в цілому ота дівчинка, крім школи і факультету журналістики, нічого не бачила. Вона не має іншого досвіду, вона не працювала в інших професіях. — Але і серед журналістів-чоловіків вистачає таких, що ніде, крім журналістики, не працювали… — Так. Але та дівчинка не має іншого досвіду поза тим. Вона більше нічого не бачила. Вона є теплична. І от вона приходить в газету, її посилають, скажімо, на якусь прес-конференцію до політика, який пройшов Крим, Рим і мідні труби, який має купу масок, купу підходів, який багато-що знає, багато-що спробував… — До речі, я зауважив, що молоді журналістки часто купуються на поведінку політика, чиновника… Він їй усміхнувся, гарно з нею поговорив, на каву зводив, і вона вже без тями від нього, вірить усьому, що він скаже. — Коли я ще в «Гал-Інфо» працював, була одна молода журналістка. Післав я її на прес-конференцію Віталія Кличка, коли він ще не був політиком. Пішла вона на Кличка. Повернулась. Одні враження. «Ах, Кличко!». Вона його сприймала як зразок чоловіка, який, може, їй в житті не трапився. Вона не могла критично його сприймати, ставитись, як до звичайної людини зі своїми недоліками. — Який би мав бути рівень зарплат у журналіста у Львові, щоб можна було нормально працювати? — Журналіст має ті самі потреби, що й звичайна людина. У плані харчування, у плані одягу. Він повинен бути пристойно одягнений. Плюс він має мати можливість подорожувати не лише за рахунок якогось гранту, як зараз здебільшого буває, а за власний рахунок. Тобто відпочивати. Журналіст повинен мати можливість заробити на власне житло. Журналіст повинен бути матеріально незалежний, тому що інакше він стає вразливим до всього. Якщо він залежний матеріально, то, звичайно, він буде писати «заказуху», буде на якісь фуршети бігати. Рівень зарплати визначає рівень журналістики, до певної міри. Тоді буде стимул залишатися в професії. Я думаю, ми повинні орієнтуватись на Київ. Щось відмінусувати, бо у нас рівень цін все-таки нижчий. Можливо, 8-12 тисяч гривень. — Ти сказав, що в журналістиці довго не затримуються. Чому ж Ти ще досі в ній? Вона Тобі ще не набридла? — Я звик. Зараз міняти щось… Мені достатньо комфортно. Сенс міняти? Можна щось міняти в журналістиці, але не міняти самої журналістики. Інші міняють, бо, можливо, щось їх не влаштовувало. Суттєвим чинником була зарплата. Я знаю багатьох людей, які пішли з журналістики і зовсім про це не шкодують. Деякі просто не змогли себе в ній реалізувати і випали. — Мене трохи лякає, що журналісти за 40 років у нас – це, в основному, пияки. Причому «банячать» не лише невдахи, але й доволі успішні люди. Чому? — Коли я ще був молодим і тільки думав про фах журналіста, мені завжди казали, що журналісти всі свої гонорари пропивають. Для мене це було трошки дивно, але, виявилось, що це було так. Потім був період, коли в нас стали масовими прес-конференції з фуршетами. Фуршети завжди були алкогольні. Часто на них проштовхувалась відверта прома. Тоді про «джинсу» ніхто не знав, але фактично це була «джинса», вона робилася в такий дешевий спосіб. В 2000-х це вже йшло на спад. А потім воно само собою відійшло. Те, що старші журналісти люблять пити, — це одне, а те, що багато з них, на жаль, вже остаточно випали… Людина взагалі слабка істота. Алкоголь — це одна із слабкостей. — Чи бували у Тебе творчі кризи і як Ти їх долав? — Я поки що не відчуваю якоїсь такої кризи. Можливо, тому що я достатньо часто міняв видання. Отак йдеш у видання успішне, а потім з’ясовується, що ніяке воно не успішне, і доводиться міняти. Я не розумію журналістів, які все життя пропрацювали в одному виданні. З точки зору журналістики це дуже погано. Якщо там ще й увесь цей час незмінний редактор, ти стоїш на одному місці, не розвиваєшся. — Колись Олекса Шалайський запитав мене: «Хомин, скажи, який зі своїх матеріалів ти вважаєш найкрутішим?». Те запитання вибило мене з сідла, бо я раптом усвідомив, що нічого надзвичайного ще не написав. Але мені тоді було 25 років. Тобі вже майже 47. Скажи, будь ласка, який зі своїх матеріалів вважаєш найкрутішим? — Я не знаю. Не можу сказати. Ні за що особливо не гордий. Можливо, якби я працював в якомусь більшому жанрі, ніж газета чи радіо, мав якусь книжку, я би сказав, що це є ота книжка. — Але ж Ти вже написав одну книжку. — Але не журналістську. Для того, щоб написати книжку, треба знайти час, сісти, подумати. Реально «тягучка» дуже затягує. Крім того, є особисті справи. — Давай, трохи пофантазуємо, про що могла б бути нова книжка? — Є теми, які мені цікаві. Вони не обов’язково можуть бути топовими, але вони душевні. Мене цікавить історія. Історія Львова, історія військова. Я якось помітив, що в мене достатньо мілітаризовані заголовки. Я люблю це. Багато спілкуюся з істориками. Тут я відчуваю повний кайф. Скажімо, нещодавно я для себе відкрив мандрівну журналістику, тобто репортажі з різних місць… — Деякі Твої репортажі бачив в «Тижні». — Так, в «Тижні» є. Якщо я кудись їду, я намагаюся знайти час, щоб зібрати матеріал для репортажу. Якщо місце того варте. От, власне, із тими репортажами в мене пов’язані деякі ідеї. Я б не хотів їх розкривати. Це більше як фата-моргана. Розмовляв Василь Хомин «Прес-Центр» Ми в соцмережах: Facebook, Twitter, Google+, ВКонтакте 29.10.2013 | |
|
Перегляди: 3677 |
Рубрика: Інтерв'ю |
Ключові слова: | |
Схожі публікації:
|
©2008-2015 Прес-Центр Використовуючи матеріали з "Прес-Центру" не забувайте на нас посилатися |
Львівські новини Прес-Центрувімкнено
Copyright MyCorp © 2024 | 